Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Ґеральт усміхнувся, але не прокоментував.

– Та до справи. – Бургомістр зазирнув у кухоль і долив собі й рівійцю. – Деякі поради чаклунів здавалися мені аж ніяк не дурнуватими. Один пропонував спалити стриґу разом із палацом та саркофагом, другий радив відрубати їй довбешку заступом, інші більше схилялися до забивання кілків у різні частини її тіла, зрозуміло, удень, коли дияволиця спала у труні, виснажена нічними втіхами. На жаль, знайшовся один блазень, у загостреній шапці на лисій голові, горбатий пустельник, який придумав, що то є чари, що їх можна зняти і що зі стриґи знову стане Фольтестова донечка, чарівна, мов писанка. Треба тільки просидіти у крипті цілу ніч – і все, справу вирішено. Після чого – уявляєш, Ґеральте, що то був за дурень, – пішов він на ніч до палацу. Як легко здогадатися, мало що від нього лишилося, тільки шляпа та палиця. Але Фольтест учепився у ту ідею, як реп’ях у собачий хвіст. Заборонив будь-які спроби вбити стриґу, а з усіх закутків краю понастягував шарлатанів, аби ті відчарували принцесу зі стриґи. Ото була мальовнича компанія! Якісь баби покручені, якісь кульгавці, брудні, брате, завошивлені, аж жаль брав. Ну й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозуміло, декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кількох навіть на частоколі повісили, але замало, замало. Я б їх усіх повісив. Про те, що стриґа, натомість, раз у раз когось та загризала, не звертаючи ані на шарлатанів, ані на їх закляття ні найменшої уваги, я вважаю, говорити не треба. Як і про те, що Фольтест у палаці вже не мешкав. Ніхто не мешкав.

Велерад перервався, сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

– І так воно, Ґеральте, тягнеться вже шість років, бо те уродилося років чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи інших турбот, бо повоювали із Визіміром з Новіграда, але із пристойних, зрозумілих причин, йшлося про перенесення межових стовпів, а не про якихось там дочок чи заручини. Фольтест, до речі, починає вже бубонити про шлюб й розглядає парсуни[4], що їх надсилають із сусідніх дворів, – а раніше звичайно викидав їх у вбиральню. Але час від часу його знову охоплює ота манія, і розсилає він тоді кінних, аби ті шукали нових чаклунів. Ну й нагороду обіцяє, три тисячі, через що збіглося сюди кілька відчайдухів, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, знаний у всій околиці кретин, нехай земля йому пухом. А стриґа все ще добре почувається. Тільки й того, що час від часу когось загризе. Можна призвичаїтися. А з тих героїв, що її намагаються відчарувати, хоча б та користь, що бестія нажирається на місці й не швендяє поза замком. А у Фольтеста тепер новий палац, цілком ладний.

– За шість років, – Ґеральт підвів голову, – за шість років ніхто не владнав справи?

– Отож бо. – Велерад дивився на відьмака проникливо. – Бо справу неможливо владнати, і доведеться із тим змиритися. Я кажу про Фольтеста, про нашого милостивого й улюбленого владику, який все ще прибиває ті відозви на перехрестях. Тільки й того, що охочих, здається, поменшало. Щоправда, останнім часом з’явився був один, але хотів три тисячі наперед. Ну то ми запхали його до мішка й кинули в озеро.

– Шахраїв не бракує.

– Ні, не бракує. Їх навіть забагато, – погодився бургомістр, стежачи за відьмаком. – Саме тому, як підеш до палацу, не проси золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.

– Піду.

– Що ж, твоя справа. Утім, пам’ятай мою пораду. І якщо вже про нагороду мова, то останнім часом почали балакати і про другу її частину, я вже казав. Принцесу за дружину. Не знаю, хто те вигадав, але якщо стриґа виглядає так, як розповідають, то це жарт надзвичайно похмурий. І все ж не забракло дурнів, які погнали галопом до замку, тільки-тільки поширилася звістка, що є можливість увійти до королівської родини. А конкретно, двоє шевців-підмайстрів. Чому шевці такі дурнуваті, Ґеральте?

– Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагалися?

– Було кілька, авжеж. Найчастіше, як чули, що стриґу треба відчарувати, а не забити, знизували плечима та йшли собі. Тому моя повага до відьмаків значно виросла, Ґеральте. Ну а потім приїхав один, молодший від тебе, імені я не пам’ятаю, якщо він взагалі його називав. Той спробував.

– І що?

– Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу відстань. На половину пострілу з лука.

Ґеральт покивав.

– Це всі?

– Був ще один.

Велерад помовчав хвильку. Відьмак його не квапив.

– Так, – сказав нарешті бургомістр. – Був ще один. Спочатку, як Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той уб’є чи покалічить стриґу, він розсміявся і почав збиратися. Ну, а тоді…

Велерад знову заговорив тихіше – майже зашепотів, перехилившись через стіл.

– Тоді взявся за завдання. Бачиш, Ґеральте, тут, у Визімі, є пара розумних людей, навіть на високих посадах, яким уся та справа обридла. Пліткують, що ці люди потихеньку переконали відьмака, аби той не бавився у церемонії чи чари, забив стриґу, а королю сказав, що чари не подіяли, що донечка впала зі сходів, ну, що стався нещасний випадок під час роботи. Король, зрозуміло, розізлиться, але закінчиться все просто тим, що він не заплатить ані орена нагороди. Негідник відьмак на те: мовляв, задарма ми можемо самі на стриґу ходити. Що ж було робити? Ми скинулися, поторгувалися… Тільки що ніц з того не вийшло.

Ґеральт звів брови.

– Кажу ж – ніц, – сказав Велерад. – Відьмак не схотів іти відразу, першої ж ночі. Лазив, таївся, крутився околицею. Нарешті, як розповідають, побачив стриґу, напевно у ділі, бо бестія не вилазить з крипти, аби ноги розім’яти. Побачив її і тієї само ночі здимів. Без прощання.

Ґеральт злегка скривився, що, мабуть, мало бути схожим на посмішку.

– Розумні люди, – почав він, – напевно ж усе ще мають оті гроші при собі? Відьмаки наперед не беруть.

– Ага, – сказав Велерад. – Напевно мають.

– А плітка