Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Він не пояснив свого «хоча», але я зрозумів, що з людини, котра напилася до свинячого стану, свідок хріновий.

Хух…. Мені у скроні гамселять молоточки.

— Підпишіть ось тут і тут, і можете бути вільні.

Я підписую, намагаючись втримати тремтіння у руках.

Страшенно хотілося прийняти гарячу ванну і завалитися спати, але я відчував потребу навідати свого вчорашнього почарківця.

Побачивши мене, Сєва дурнувато посміхнувся і заметушився:

— Слава богу, а я вже думав… Давай, той… Шурки нема, пішла до подруги. Я її вранці не зустрів із поїзда, сам розумієш… Ми з тобою щас… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись об одвірок, і байдуже слідкував за тим, як на столі з’являються ковбаса, сир, сало, солоні огірки і почата пляшка «Столичної». Чомусь саме ота пляшка викликала глибоку відразу до всього.

— Не буду. Не хочу.

— Та ти чого? Чого ти? — загугнявив Сєва. — Я хіба винен, що ти… той…

— Розповідай.

— Ну… Наталку вранці… Двірник знайшов, — Сєва теж уникав мого погляду. — Упізнали її одразу, сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Менти, само собою, до Свєтки, а там я… Свєтка — в крик, я, хоч убий, не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати ти пішов… Що було робити? Вони б мене загребли, це факт, якби я твоєї адреси не сказав… Ти ж Шурку знаєш…

Логіка справді була залізна.

— Я, між іншим, загриміти міг.

— А хто тобі винен?

— Дівчата вчора теревенили про якогось маньяка… Знаєш що-небудь?

— Та дурниці всякі… Свєтка щось базікала, та хіба я пам’ятаю? — Сєва зітхнув і почухав потилицю. — Як ти хоч викрутився?

— Яка тобі різниця!

— Ну, як хочеш… Може, все-таки по грамулі?

— Шурка запах винюхає… Бувай, я пішов…

Вдома, лежачи у ванній, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже, без сумніву, дзвонили і редакторові «пояснили»…

Непоганий дядько наш головний. Коли кілька років тому брав мене на роботу, знав у загальних рисах, у яку халепу я встряв.

Я працював у обласному центрі, вів у місцевій газеті кримінальну хроніку. Друг, колишній опер, пішов з роботи після однієї негарної історії, в яку і я втрапив через дурість і недосвідченість. Один із місцевих мафіозі, щоб примусити друга працювати на них, розпорядився тримати мене заложником. Строку колишньому оперові дали три доби, від мене не приховували, що загрожує мені… Він упорався, мене випустили… Але потім бандити вирішили, що ми забагато знаємо… Ми виплуталися; як саме — то вже інша історія, не хочу зараз згадувати. Було багато крові, тоді я вперше в житті стріляв у людину… Нам обом порадили зникнути з міста. Я видзвонив кількох однокурсників. І отак опинився далеко від свого обласного центру, у «Міських новинах». Ті події надовго відбили в мене охоту до кримінальної тематики. Зрештою, культура — теж непогано, тут такі пристрасті — куди там блатним розбіркам…

Але сьогодні я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте, і повільно, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій. Студмістечко, де я прожив свого часу п’ять років, бачило все, окрім маньяка-вбивці.

Традицій я порушувати не став і запізнився десь на півгодини.

— Ганьба п’яниці й дебоширу, — без посмішки привітав мене Валерка Ситник, мій безпосередній начальник, заввідділом культури, людина, на яку я міг покластися в усьому і завжди.

— Уже всі знають? — скривився я і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився за своїм робочим столом.

Взагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Колись вона займалася легкою атлетикою, навіть посіла друге місце в чемпіонаті Союзу з легкої атлетики серед жінок. Мабуть, це була її межа. Але самолюбство взяло верх, і спортсменка потай стала вживати гормональні препарати. Голос загруб, а ззовні вона все менше скидалася на жінку. Ледь не догралася — її могли дискваліфікувати, зловивши на допінґу. Але травма хребта, що сталася, зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт назавжди. Кажуть, вона пила, потім розлучилася з чоловіком, відомим радіожурналістом.

Та згодом екс-спортсменка взяла себе в руки й несподівано для всіх вирішила стати журналісткою. І займається цим уже двадцять два роки. Вдруге вона так і не вийшла заміж, що, зрештою, не дивно. Уявіть собі незугарну постать, коротку стрижку, величезні окуляри в жахливій оправі, повну відсутність косметики, джинси, у тонких губах — незмінна сигарета. Але справу свою вона знала чудово. Тітонька Коняка — це прізвисько справді підходило їй ідеально.

— Ти у нас герой дня! — Валера відкинувся на спинку стільця. — Охоронці порядку вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

— Смійся, смійся…

— А смішного мало, — буркнула Тітонька Коняка. — Ганьба, молодий чоловіче!

— Зайди до шефа, — сказав Валера.

О, господи!

Секретарки Тетянки не було. Я потупцяв хвилину перед дверима з табличкою «Головний редактор», нарешті постукав і, не дочекавшись відповіді, увійшов.

Шеф кивав головою, тримаючи біля вуха слухавку.

— Так, я згоден. Це бардак.

Хижняк мені подобався. З колективом він тримався на рівних, але нікому не дозволяв фамільярничати. До матеріалів не присікувався. Головне — щоб коректори не пропустили помилок, решта його не стосувалася. Міг нагримати на підлеглого і заступитися за нього ж таки при потребі.

Коли