Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

“Ой, пора б йому на пенсію! — роздратовано думав Сергій. — Людяність людяністю, але ж у нас науково-дослідний інститут, а не богадільня!.. Завтра знову викличе директор, укотре запитає, коли ж кінець кінцем лабораторія дасть обіцяний вогнетрив. То що ж йому відповісти?.. Послатися на неуважність лаборанта, яка обійшлася в три тижні марної праці?.. Директора причини не обходять, його цікавить результат. Йому, бач, треба звітувати про виконання завдання державної ваги! А ще одного помічника в нього не допросишся. Годі! Завтра треба поставити питання руба: або — або!”

Сергій вимкнув інтроскоп, покрутив у руках кристамулітовий диск. Кортіло негайно почати дослідження, аби визначити, яка ж була роль отого гудзика у незнаному процесі перетворення вогнетриву. Але вже дванадцята ночі. Сяк-так давши лад у лабораторії, він попрямував додому.

Хай чи періщить дощ, чи шаленіє вітровій, чи лютує мороз — три кілометри шляху від Інституту вогнетривів до свого будинку Сергій іде пішки. Ці півгодини ходи бувають йому ніби заключною рискою трудового дня, коли можна чи похвалити себе за успіх, чи вилаяти за невдачу, переглянути й проаналізувати всі свої дії. Думки все ще у лабораторії; пам’ять догідливо намагається відтворити щонайдрібнішу деталь проведеного експерименту, але творча уява вже нехтує поверховим, шукає глибших, потаємніших зв’язків між явищами. І саме в такі хвилини йому часом спадає полуда з очей, надходить розуміння причин допущеної похибки чи слушності висунутої гіпотези.

Сьогодні такого просвітління не наставало. Підсвідомо відчувалося: не ґудзик винен у невдачі досліду. В науці завжди так: в око насамперед впадає несуттєве, хоч і обряджене в шати першопричини, а головне ховається глибоко, — бо інакше його помітили б уже давно. Хай цього разу йдеться про випадок — бо кому б спало на думку запікати у вогнетрив пластмасові гудзики? Але щасливий випадок — надто примхливий гість, щоб на нього звірятися. Ні, тут щось не те!

Заглиблений у думки, Сергій ішов добре знайомою алеєю парку, не звертаючи уваги на довколишнє. Та ось він насторожився: десь зовсім поруч пролунав розпачливий жіночий зойк: “Допоможіть!”

Причулося?.. Ні, он у напівтемній алеї біля альтанки маячить щось біле. Сергій, не розмірковуючи, кинувся туди.

Ну, звісно ж: троє молодих лобуряк оточили жінку, а та, притулившись спиною до дерева, тремтить від жаху, вже неспроможна й крикнути.

— Ану геть звідси, мерзотники! — гримонув фін, підбігаючи. — Облиште жінку!

— Шьо?! — один з нападників, патлатий довготелесий гевал, заступив йому шлях, зневажливо плюнув через губу. — Папаша — ша! Нервові клітини не відновлюються, бережи психіку!

— Облиште жінку, шмаркачі! Ви чуєте?!

— Хлопчики, — сплеснув руками другий, опецькуватий і мордатий, — папаша ображає молоде покоління! Давайте перевиховаємо папашу, га?.. — зловтішно посміхаючись, він повільно простягнув руку до Сергієвого обличчя. — Ось ми зараз прищепимо тобі носа, щоб не пхав його в чужі справи, а тоді…

Але що намірявся зробити цей опецьок далі, він так і не встиг сказати: Сергій збив його з ніг ударом у щелепу, стусонув коліном у пах довготелесому так, що той аж кавкнув, блискавичним рухом вихопив ніж з руки третього і закрутив її йому за спину.

— Ну, що — вести до міліції?

— Ой, пустіть!.. — кривлячись від болю, хлопець намагався випручатися, але це була марна річ. — Ми пожартували… Більше не буду. Слово честі, не буду!

— Ех, ти! — докірливо сказав Альошин. — А чи є вона в тебе, ота честь?.. Ну, гаразд, прощаю на перший раз. А вдруге — не попадайся.

Він випустив хлопцеву руку, і той, мов солоний заєць, чкурнув у кущі. Слідом за ним подалися й обидва інші.

Все це відбулося так швидко, що жінка не встигла й оговтатися.

— Товаришко, вони вам нічого не заподіяли? — занепокоєно запитав Сергій, бачачи, що вона все ще стоїть нерухомо, притискаючи сумочку до грудей.

— Ні-ні, — стріпнулася жінка. — Просто я дуже злякалася. Ходімте звідси мерщій, вони можуть повернутися.

— Не повернуться.

Довгий час ішли мовчки, і тільки аж біля виходу з парку жінка запитала неголосно:

— Ви, мабуть, чекіст?

— Звідки таке припущення?

— Ну, як же: один проти трьох! Не побоялися! — вона нишком зиркнула на нього і зразу ж схилила очі.

— Я трошки знаю прийоми самбо… Вас провести додому?

— Ні-ні, я сама!.. Не треба! — в очах у неї промайнув страх, наче її рятівник запропонував казна-що.

— Ну, то як знаєте. На добраніч!

— На добраніч! І спасибі вам, велике спасибі!.. — вона похапцем потиснула руку Альошина і метнулася назустріч автомашині з зеленим вогником. — Таксі!

Сергій провів її пильним поглядом. Ця жінка була йому дивно знайома, він десь бачив її і не один раз. Вродлива. Небалакуча й стримана… А вдома, мабуть, ревнивий чоловік, який стежить за кожним її кроком. То де ж вона була зараз, чому йшла одна-однісінька через парк такої глупої пори?.. Смішна: тільки чекістів вважає хоробрими!.. А втім, і то так: коли б Сергій Альошин не був колишнім чемпіоном-самбістом спортивного товариства “Буревісник”, то навряд чи наважився б піти проти трьох озброєних ножами мерзотників… Аж дивно: на якому грунті виростає така погань? Адже кожен з них, певно, має середню освіту, і якщо не читає книжок, то обов’язково дивиться телевізор і відвідує кінотеатри…

І тільки-но Сергій подумав це, як раптом за незнаними законами асоціативного мислення перед ним вималювався екран телевізора, а на ньому — обличчя врятованої ним від пограбування жінки. Отже,