Читати книгу - "Київ-86"

Моєму батькові

Джунглі Хрещатика цьогоріч знано розбуялися. Ми топаємо вервечкою, але тримаємо дистанцію, аби чоловий, ламаючи перед собою хащаки, не стьобав гілками по обличчю задніх. Наокі про це регулярно забуває, а Ікумі — страшенно матюкається японською щораз, коли гілка гасить її по щоках. Кажуть, людина ходить зі швидкістю п’ять кілометрів на годину, та у хрещатих хащах ми тоді повзли заледве півтора — аж так все заросло.

Зрештою, я забиваю на ризик і тягну їх на карколомні зламності височіней: вперед і вгору — пожежною драбиною. Плювати, що на даху можуть помітити, зате без клятих чагарів. Ну, майже: там все давно поросло густими мохами і молодими берізками, а у калюжах — рясно плодиться комашня. Наш дах з’єднується з Головпоштамтом, а звідти — зручно втичити на площу Жовтневої Революції.

Ми ночуємо у шикарному номері кинутого готелю „Дніпро“. Я завжди там ночую: готель стоїть на пагорбі і з горішніх поверхів відкривається чудова панорама Міста і широких Дніпрових плес. У номері цілі шибки і здоровенне ліжко, на якому вільно лягають троє.

Ми довго шарилися центром, скидали залізні літери радянських слоганів з дахів і складали з них лайливі слова на проспектах, грали в хокей порожніми пляшками, трухлявими ключками TISA, а потім — поверталися в номер, рубилися в бридж при світлі налобників і нам захотілося втрьох. Ікумі гарна. Говорить мало і завжди японською, я того зовсім не розумію, але не прошу Наокі перекладати. Він спочатку пробував, та невдовзі махнув рукою. Ми трахалися, засинали, прокидалися і знов трахалися. І коли тепер я згадую це — сум і скорбота гасять по маківці обухами. Я не уявляю собі, як таке могло статися, але про все по порядку.

У нас дійсно чудовий номер, настільки, що вони навіть планують лишити чайові на рецепшені. Шкода тільки води нема, а електрики — не шкода. Теплі сполохи свічок і туристичних пальничок у сутінках вечора нагадують про камін і всі ті дрібниці з великої землі, яких тут бракує і без яких водночас так хороше. Ми сидимо у сиґарному диму, втичимо на яскраві зорі за прочиненим вікном, а промені налобних ліхтарів — розсікають джедайськими мечами темряву і ми, з вересками та сміхом, хвацько ними рубаємося. Потім видихаємося, падаємо на диван, лоскочемося, трахаємо Ікумі, знов палимо, вимикаємо ліхтарі, лишаємося серед оксамитового мороку, димової завіси і тиші. Ікумі каже, що пішла приймати ванну, встає і тоне у чорних коридорах готелю: палити у вікно на самоті, думати про щось далеке і незбагненне. Це єдине, що Наокі переклав за останні дні. Єдине, що важливо знати про неї, доки ми тут.

Вони щасливі. Летіли сюди вісім тисяч кеме: ступити на заборонену землю, зануритися в країну цілком реальних небезпек, помирати від утоми серед боліт дорогою до Міста, провалюватися по груди у в’язке багновище іриґаційних каналів, втичити на яскраву пляму Чумацького Шляху, радіти кинутим селам і без упину торохкотіти затворами дзеркальних фотоапаратів, документуючи цікавинки на нескінченно довгому шляху. Вони летіли, аби вгаситися по вені пустками застиглих вулиць, порожніми проспектами і завмерлими площами. Сотні тисяч людей мріяли тут побувати, тисячі пробували дістатися і лише кілька сотень побачили все власнооч. Триста з них привів сюди я. Вони щедро платять за це, а я — можу сплатити аліменти, полагодити мотоцикл і нестримно бухенити, не думаючи про ґастарбайтерство де-небудь у передмістях Праґи.

Сьогодні ми вхопили всі панорами, всі пейзажі і колорити тутешніх хащів. Я показав їм найвіддаленіші закуті смерті і всі колорити закинутого. Своїми ніконами вони відстріляли блискучі плеса Дніпра, підірвані мости і розбиті вітрини пограбованих магазинів.

Зараз я не хочу думати про конспірацію і спокійно променяю джедайським мечем налобника у вікно, демаскуючись. Точно так само, як і ці двоє, які з клієнтів встигли перетворитися на друзів. І у сміхах дурощів, у темрявах кинутого під пронизливим і натхненним зоряним небом я щемко відчуваю, як сильно люблю рідне Місто.

Та назагал ми обережні: не ходимо тротуарами, тримаємось осторонь проспектів і жахаємося шурхотів. Ми на взводі навіть нічними тишами і нам є кого боятися. Нас тут нема, є тільки зорі над нами і хащі навколо. Є тільки тіні висоток і стиглі яблука, важкі серця червоних плодів, які тягнуть гілки донизу і спекотним серпнем то наше спасіння.

Ми помираємо від спраги, повземо Хрещатиком і я калічною англійською травлю Наокі, що тут колись була річка, а потім — її безжально закатали в асфальт. І від слова «річка» розріз його очей ширшає…

Ми доповзаємо до яблуні і загуслі слини японців, їхня палка спрага — велять запихатися соковитим спіллям, навіть не обтираючи плоди. Вони нагрібають повні пазухи і не цікавляться як то шкідливо, як ті гігантські і соковиті щастя гарячим полуднем зашкодять, і скільки причин-пухлин зачаїлося всередині. Я теж пригощаюся — в голові прояснюється: спрага відходить і я втичу на гарнелезний животик Ікумі, яка накладає яблука у пелену футболки, ніби кенґуру збирає в кишеню дитинчат. Вона дивиться на мене, а її підборіддям стікає тоненька цівка яблуневого соку.

Клац!

Вилазить фотка. У Ікумі падає щелепа, Наокі — давиться яблуком. Мій Polaroid. Спрага миттєво забута, очиська хижо звужуються і японці сунуть на мене: забрати фотик, полапати знову своє голомозе дитинство, облизати досхочу ностальгію моментальних фото, ще раз пустити слинку і піти, нарешті, в готель. Вони штовхаються, яблука з футболки Ікумі падають і котяться землею, світить Сонце. Клац!

Нам час: ліниво обстежити Жовтневу площу, звернути до Лєнкому, пірнути в „Дніпро“, втичити на панорами міста і вирубитися після фляндру віскі. Ми шаримося біля хрещатих фонтанів, загризаючи втому і нудьгу соковитими яблуками. Тут все підготовлено до параду, який не відбувся. Параду, на який в останню мить не вигнали людей. На ті свята партія дозволила відпочивати цілих чотири дні, — Місто відпочиває досі.

Святкова трибуна біля Будинку профспілок просіла і вкрилася молодою паростю. Я розказую японцям, наскільки козирним було це місце,