Читати книгу - "Київ-86"

Мені нудно. Щораз я тягну сюди нових ґавриків і всі обов’язково хочуть глянути саме на Жовтневу площу, саме на цю трибуну: уявити як ніхто не приїхав, як парад не відбувся, як почалася паніка, а потім — евакуація з чергами біля автобусів і поїздів, видачею теплих речей, озброєними людьми і сухпайками — постійними супутниками тривоги і скорих, довгих розлук.

Японці не можуть нафоткатися, а я — не можу дочекатися, коли ми нарешті повернемось у готель, у номер з найкращими у світі вікнами, які я мию каламутною дніпровською водою і до блиску протираю газетами „Київська правда“ за 86-й рік.

Я розвалився на лавочці і мружуся, картаючись за вкотре забуті сонцезахисні окуляри. Безхмарне небо не віщує нічого, що би завадило пофоткати зорі на довгу витримку перед сном. Мене розбирає приємна втома, ніби втичиш у стелю після сексу і пускаєш кільця диму у темряву. А вона — спить поряд: тепла, наче присмак бджолиних смужок гарячим літнім днем.

Сонце смалить обпалений фасад Будинку профспілок. Воно давно вже випекло червоні фарби на здоровенному борді „Первое мая“. Я колись залазив на вежу з годинником і втичив звідти у бінокль: роздивлявся щербаті щелепи підірваних мостів і щупальця вантів, які мертво звисають у сарґасові води Дніпра.

Ікумі клацає слоган „Мир без оружия и насилия — наш идеал“. Його синяви давно вицвіли у блідо-небесний, блакитне тло злилося з білим написом і складно розібрати слова, які я перекладаю Наокі англійською. З пам’яті.

Потім — знову вкладаюся на лавочку, заплющую очі і уявляю Місто, аби не евакуація. Придурків, які б лазили тут дахами, малювали графіті і каталися на скейтах. Уявляю всі ці автомобільні пробки, скляні висотки, шаурму і кіоски з пресою біля метро. Зараз мені радісно й анітрохи не жаль Києва, який ми втратили. Не боляче мені за всі ті «рюмки чаю», «подвійні половинки» кави по двадцять вісім копійок і теревені про заборонені книжки, не боляче за вуличних продавщиць овочів, за магазин „Ноти“ і «біоміцин» з шостого гастроному. Не боляче за торт „Сувенірний“ і булочки з кураґою, турецьку каву в ЦУМі та пиріжки-тошнотики з м’ясом біля площі Лєнкому. Цього би і так не було, замість них прийшли би простирадла комерційних реклам, кіоски і офісні центри. Аби врятувати просторий Київ з пишними, каштановими легенями — нам довелося його втратити.

Зрештою, підриваюся і тягну японців на Свердлова. Ми повільно продираємося крізь хащі під здоровенним агітбордом на фасаді Головпоштамту. Білим по червоному, молоком на крові виведено стрімко і ясно, без жодних підтекстів: „Энергию замыслов — в энергию действий!“.

Дійсно, думаю я і кладу руку на сідницю Ікумі, яка зупинилася зафоткати напис.

Клац!

Нічого не подумайте: у мене такі стосунки не з усіма. Буває, дають бабки і дивляться потім, як на гімалайського шерпа. А іноді клієнт — сама душевність, та за показухою — зверхність, ніби за білосніжними посмішками акул ввічливості і такту приховано хижий, підступний намір. А бувають просто відбиті камради, яким море по коліна, і це — саме той випадок.

Втома, спрага і заброшки навколо — шепочуть до всіх наших тваринних інстинктів. Декорації закинутого постійно нагадують, як сильно кортить тих соковитих яблук, тієї прохолодної води з Дніпра, того м’якого ліжка в готелі і цієї дрібної баришні в жовтій бандані. Я знаю її так мало і так швидко ми звикли одне до одного, так швидко спонтанні рухи і дотики стали звичними. Я люблю тебе, Японіє!

Спостерігаю за нею і розумію, як саме місця можуть зробити нас щасливими. Як їхні текстури тарабанить пам'ять відбійними молотками яскравих вражень. Тут ми дещо реальніші, ніж насправді. Трохи солоніші від поту і трохи місячніше звучить японська з її вуст під зоряним сяйвом серпневої ночі. Тут її слова схожі на співи птахів, яким я не знаю назв, яким давно придумав свої. Тут зорі світять яскравіше і не соромляться. Цього не реєструє спецтехніка, цього не видно крізь телескопи покинутих обсерваторій, про це не розкажуть на каналі для виживальщиків, але це є, і серед декорацій закинутого проступають шрифтами Брайля спокій і радість. Тиша і пустка. Старіння і невідворотна смерть.

Навряд мої японці думають про таке: он, бігають навколо Ілліча, ніби він Рональд Макдональд, а вони — вдячні діти з провінції. Ікумі кричить мені щось своєю мовою, я не розумію що саме, але точно знаю — щось про радість цієї миті.

Клац!

Як ми дожили до такого?

Тоді на ЧАЕС бахнуло і терміново треба було мити асфальт, залучати резерви спецтехніки, скорочувати урочистий парад до двох годин, скорочувати кількість учасників, скорочувати, скорочувати, скорочувати. Розганяти хмари над Прип’яттю, розвіювати шарувато-дощові аби, борони Боже, не полив дощ. Зливати отруйне молоко в каналізацію, дозконтролити евакуйованих, тягти їх у банно-пральні комбінати, а після — голити голови, ліпити жовту нашивку зі знаком радіації на груди і селити у новобудови, які планували подарувати киянам до дня трудящих.

Треба було чимшвидше бурити бювети, класти водопровід під Дніпром і пересидіти все вдома, з кватирками, завішаними марлею і тривожними чутками про наростаюче лихо. Пліткувати про волги-членовози, які одна за одною паркуються щоближче до трапу, а пасажири — лишають взуття в салоні авто і звалюють подалі, завбачливо відправивши дітей у кримські піонертабори, відіславши родичів у солону, сонячну Одесу: поближче до чаїних криків та іржавих портових кранів. Треба було ділитися лихими звістками про траси, забиті автівками з насмерть переляканими людьми. Гармидерити школи, дозволяти відвозити дітей у піонертабори з наскрізним ароматом хвої, різнобарвними альтанками і химерними малюнками звірів зі стрічок „Союзмультфільм“.

Там діти сидітимуть біля багать, втичитимуть на палаючі жарини, на помаранчеві гарячі вогні і лякатимуть одне одного страшилками про міста, де нема