Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Одна моя робота стала справжньою сенсацією. Я тоді працював в одного друкаря, і якийсь його знайомий прознав, що я ремонтую радіоприймачі, і приїхав по мене у друкарський цех. Хлопець був небагатий — його машина мало не розвалювалася на ходу, і жив він у бідному районі. По дорозі я спитав:

— Що не так із радіо?

— Коли я вмикаю його, чути шум: трохи пошумить, а потім працює нормально, але цей шум на початку мені не подобається.

Я подумав про себе: «Що за дурня! Раз у тебе немає грошей, то невже не можна потерпіти трохи шуму?».

Весь час, поки ми їхали, він розпитував: «А ти розбираєшся в радіоприймачах? Як ти можеш у них розбиратися, ти ж іще маленький?».

Він мене, по суті, знецінював, а я все думав: «Чорти б тебе взяли… Ну шумить трохи…».

Приїхали ми на місце, я підійшов до приймача й увімкнув його. Трохи шумить?.. Боже ж ти мій… Апарат просто заходився, як трактор, — ХРРР, БРРР, ШРРР, ГРРР — не дивно, що хлопець не міг змиритися із шумом. Потім шум минав, і все працювало нормально. Я почав думати, у чому ж річ…

Ходжу по кімнаті і думаю — можливо, причина в тому, що лампи нагріваються в неправильному порядку: підсилювач нагрівся, лампи готові, а на них нічого не йде; а може, якісь токи йдуть у неправильному напрямку або щось не в порядку із самою схемотехнікою і апарат ловить якісь шуми, а потім напруга вирівнюється і все працює нормально…

Хлопець каже:

— Що ти робиш? Ти будеш радіо ремонтувати чи ні? А то ходиш і ходиш…

— Я думаю!

А потім кажу собі: «Ну добре… Спробуй переставити лампи місцями». (У тодішніх радіоприймачах у різних місцях стояли однакові лампи, тип 212 або 212-а, якщо я не помиляюся). Я переставив лампи, увімкнув радіоприймач… усе тихо, як на цвинтарі. Потім апарат нагрівся і все запрацювало — жодного шуму.

Я був відомщений — коли хтось низької думки про тебе, а потім бачить, як ти робиш «диво», ставлення різко міняється. Він кликав мене ремонтувати й інші речі і всім розповідав, що я геній:

— Цей хлопець ремонтує радіо в умі!

Сама ідея, що маленький хлопчик може відремонтувати радіо, походивши по кімнаті і «подумавши», здавалася неймовірною.

У ті часи розібратися в радіосхемах було неважко — усе на виду. Розібравши корпус (найскладніше було знайти правильну викрутку), ти бачив: ось резистор, ось конденсатор, ось це, ось те — усе підписано. Якщо з конденсатора виступив віск, значить температура надто висока і він перегорів. Якщо почорнів резистор, теж усе ясно. Якщо зовні все було в порядку, а приймач усе одно не працював, то можна було перевірити контури вольтметром — іде напруга чи ні. Приймачі були прості, схемотехніка — елементарна. Напруга в контурах завжди була півтора-два вольти, а напруга на вході — сто або двісті вольт постійного току. Ремонтувати радіо було неважко, якщо розумієш, що відбувається всередині, — дивишся, що не в порядку, та й ремонтуєш.

Іноді це забирало трохи часу. Пригадую, як я півдня мучився з радіоприймачем маминої подруги — перегорів транзистор, а зовні цього не було помітно. На щастя, ніхто не стояв над душею і не камлав: «Що ти робиш?». Замість цього мене питали: «Хочеш молока? Хочеш пирога?». Зрештою, я все полагодив завдяки впертості — мені досі притаманна ця риса. Стикнувшись із загадкою, я вже не можу відступити. Якби мамина подруга сказала: «Та покинь, тут забагато мороки», — я обурився б: раз я взявся, треба доробити до кінця. Я не міг просто взяти й кинути все, уже стільки дізнавшись про цей радіоприймач. Я таки мав з’ясувати, що з ним не так.

Я обожнюю ломиголовки. Саме тому я хотів розшифрувати ієрогліфи майя і любив гратися із сейфами. Пригадую, як у старших класах до мене підійшов хлопець із задачкою з алгебри чи геометрії, яку йому задали у математичному класі. Я гриз її, поки не розкусив, — це забрало хвилин п’ятнадцять-двадцять. Того самого дня до мене підходили інші учні з цією задачкою — я розв’язував її моментально. На одного хлопця в мене пішло хвилин двадцять, зате решта п’ятеро вважали мене супергенієм.

Так склалася феноменальна репутація Фейнмана. У старших класах через мене пройшли мало не всі відомі людству ломиголовки. Я, напевно, знав усі й кожну загадку, придуману людиною. Якось, уже студентом Масачусетського технологічного інституту, я пішов на танці — там був один старшокурсник із подружкою. Вона знала багато загадок, а він сказав, що я їх лускаю як горіхи. Під час танцю дівчина підійшла до мене:

— Кажуть, що ти дуже розумний. У мене є для тебе загадка: чоловіку треба порізати вісім колод дрів…

А я підхоплюю:

— Він починає різати через одну на три частини… — бо вже знав цю загадку.

Вона відійшла і повернулася з іншою — її я теж знав.

Це тривало досить довго, і ось уже наприкінці танців вона підходить, упевнена, що цього разу мене спіймає, і каже:

— Мати з донькою їдуть в Європу…

— У доньки бубонна чума.

Дівчина мало не впала! Вона ж іще не встигла загадати — а я вже знав розгадку. Це була довга історія, як мати з донькою зупинилися в готелі у різних кімнатах. Наступного ранку мати зайшла в кімнату до доньки і нікого не знайшла — жодних слідів. Вона спитала, де її донька. Метрдотель здивувався — яка донька? У книзі постояльців значилася тільки мати і т. д. і т. п. Ситуація дуже загадкова. Відповідь: донька підхопила бубонну чуму, і готель, щоб його не закрили, відправив її в лікарню і знищив усякі сліди її перебування: прибрали в кімнаті, переписали книгу постояльців і т. д. Історія довга, але щось схоже я вже чув, тож коли дівчина почала: «Мати з донькою їдуть в Європу…» — я