Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, зомбі" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 34
Перейти на сторінку:
танцювати, перекидатися через голову, а затим, не знаючи, як іще висловити свою радість, вхопив мене за ногу й поволікся вслід, з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу.

Стусаючи та попихаючи один другого, ми сяктак видряпалися на ґанок і стали. Звідси, з кручі, на котрій здіймалася наша кам'яниця, з висоти двометрового цоколя, облицьованого сірим базальтом, у коловерті хуртовини видно було широчезне висхле річисько з обваленими урвищами, озерця, розкидані по ньому то тут, то там, і ялиновий гай, що густою щетиною зеленів на кручах по той бік долини…

Оце такого зимового вечора я й повертався додому… Дивно, але в селі ніхто мені не зрадів. Людська пам'ять — химерна річ: мене давно вважали мертвим, ближчі родичі, здається, й на поминки втратилися, тож ця моя з'ява викликала справжнісінький переполох. Та й повертавсь я… чи то зеком, чи то переміщеною особою, чи, в кращому разі, невдахою, котрий примудрився потрапить у полон і бозна-що робив там цілих п'ять літ. Так що статус мій був непевний. Врешті, й сам я став чоловіком, котрого важко було впізнать, а ще важче зрозуміти — хоча б тому, що попервах балакав з гострим азіатським акцентом, котрий, здавалося б, аж на зубах нав'яз. Ну, а село… що село!.. У сошу повмерзали кім'яхи гною, дітлахів коло школи ганяли стройовим кроком і змушували репетувать «Не плачь, девчонка», хтось колов свиню… Люди жили, й коли за чаркою я доводив, що проти Бабрака повстав увесь мусульманський світ і воюють не тільки афганці, але й посланці з Тунісу, Марокко чи навіть негримусульмани зі Штатів; або в п'яному гурті якось почав розпатякувать, до яких способів удаються муджагіди, аби розв'язать язика полоненому, і яка це інтересна штука, а ще інтереснішою вона здається, коли тих способів починають добирати до тебе… отож як я про всі тії речі заводився, то мене слухали, і аж нараз робилося видно, що воно їм просто не вкладається в головах. Ці люди жили в якомусь пласкому, ілюзорному світі, де геть цілком відсутні будьякі запитання, зате аж кишіли відповіді — такі дурні й потворні, що на душі ставало прикро й хотілося криком кричати… Так що говорити я зарікся. Час треба було якось убить, і я, мов пес, волочився по довколишніх селах, пиячив то в одної рідні, то в іншої та спав з дівчатами, коли яку-небудь не те діло вдавалося розкрутить. Як жити далі, я не знав. Звісно, відповідь була й на це: іти на роботу — в колгосп, чи на цукроварню в сусіднє містечко, чи в ПТУ вчитись на муляра… але як ти вже побачив світу і почав тямити більше, ніж тобі заклали в довбешку; якщо пізнав людей, геть не таких, як сам і яких звик бачить у своєму житті, — а попри те навчився поважати і їх, і їхню релігію, і навіть їхню справу; якщо тіло твоє перетворилося у машину, запрограмовану на безперервний стрес, блискавичне реагування і надлюдськи точний розрахунок сили та відстані; то якщо потрапляєш у середовище, котрому цей досвід і ці риси глибоко байдужі, а то й ненависні…

Спересердя я аж сплюнув. І одвернувся, й почав мацать по кишенях, шукаючи ключі. Більбонський, загледівши те, підійшов ближче й напружено завмер, чекаючи слушного часу. Коли я клацнув ключем і став прочинять двері, псисько турнув мене вбік, мов комета, влетів у веранду, всенькою своєю вагою розчахнув двері у коридор — і, поїхавши лапами по підлозі, з маху вгатився пикою у стіну.

Дім аж наче задвигтів — од підмурка до самісіньких кроков.

— Бевзю ти, бевзю… — втомлено сказав я, заходячи в сіни. Собайло сидів і ошелешено кліпав своїми псячими очицями. — Що, жерти захтів? А який же дідько тобі не дає, га?!

Я добув з торби кавал сирої печінки й жбурнув угору. Сливе у той же мент Більбонський блискавично плигнув на два метри увиш і, клацнувши зубами, зловив їдло. Я кинув ще кілька куснів і покрутив головою. Люди добрі, ця звірюка ловила харч під будьяким кутом і з будьякої позиції! Звісно, щомісяця ці трюки влітали мені в добру копійку, але як подумати, то за чим тут було шкодувать? — що не кажи, а Більбонський — це була єдина істота, котра зустрічала мене з незмінною радістю і ентузіазмом…

Надворі вже залягли померки. Сніг падав і падав. Я ввімкнув кавоварку «Експрес» і зиркнув на годинника: зближалась п'ята. Власне, слід було б і квапитися: сьогодні біля кав'ярні у середмісті я мав зустрітися з Малевичем…

Хоч, як по совісті, їхати на цю зустріч я не хтів. Справа мені не подобалась. Ця справа будила в мені підозри. Останніми днями вона стала викликати якусь незрозумілу тривогу. Те, з чим звернувся до нас цей чолов'яга, не виходило за межі щоденної практики «Тартару»: тиждень тому якісь люди викрали — а ймовірніше, забили — його молодшого брата, котрий був газетярем. З усього нагромадження фактів я втямив одне: справа пов'язана з якимсь розслідуванням, котре той неборак здуру взявся провадити на власну руч. Авжеж, подумав я, запускаючи кавовий млинок, звичайна історія: дилетант починає розслідувать справи якоїсь із мафій — і його прибирають… І все ж тут було щось не так!.. Що не так — я не знав хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багацько всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, зносив багатоденні переходи в горах, поціляв у чоловіка ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше — я завжди встигав вистрілити першим. Це був якийсь феноменальний, сливе звірячий нюх. Небезпеку я відчував на відстані; я міг навіть визначити, наскільки вона гостра; були навіть моменти, коли я міг її злокалізувати…

… і тепер це почування, безформне й колихке, як медуза, підіймаючись десь із глибин самісінького єства, знову почало сигналізувати якусь загрозу… яку — хіба що сам дідько знав, звідкіля вона має прийти, теж, але на душі в мене було чорно, як ніколи в житті, й підсвідомо я почував, що попереду чигає щось вельми й вельми погане…

Кава була готова. Я додав у чашку краплю ванільної есенції й трохи гашишної олії. Тоді відсьорбнув ковток і почув себе на сьомому небі. Люди добрі, стільки фальшивого, жалюгідного, а

1 2 3 4 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"