Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Натхнені надією, ми радо погодилися зробити так, як казав Джек, хоч з його сумного тону я відчув, що він не дуже вірить у рятунок. Та й справді, коли я подивився на піняві хвилі, що люто бурхали об ті скелясті рифи, то зрозумів: ми на одну волосину від смерті. В грудях мені похололо, але ту мить думки мої звернулися до любої матусі, я згадав її прощальне благословення і відчув неабияку полегкість.

Корабель уже був біля самісіньких рифів. Матроси наладнали човна, і капітан стояв біля них, віддаючи останні накази, коли на корабель насунула величезна хвиля. Ми втрьох побігли на ніс до свого весла і ще не встигли за нього вхопитися, як хвиля гунула на палубу. Тієї ж миті корабель наскочив на рифи, фок-щогла зламалася прикро біля палуби і впала на борт, потягнувши за собою і човна, і людей. Наше весло заплуталося в снастях, Джек схопив сокиру, щоб його вивільнити, але корабель гойднувся, і він, не влучивши, засадив сокиру глибоко у весло. Інша хвиля, проте, випручала його з мотуззя. Ми схопилися за весло і наступної миті опинилися в розбурханому морі. Я ще встиг побачити човна, що крутився серед бурунів, та всіх наших матросів, які борюкалися між запінених хвиль. Потім я враз утратив свідомість.

Опритомнів я вже на березі, лежачи під скелею на м'якенькій травичці. Поряд стояв навколішки Пітер; він дбайливо мочив мені скроні водою і силкувався спинити кров, що плющила з рани на лобі.

Кораловий острів. — Як ми радили нашу першу раду і що ухвалили

Дивне, незвичайне почуття огортає людину, коли вона, непритомна бувши, приходить до пам'яті. Почуття те майже неможливо описати словами: думка мляво ворушиться, наче в тумані, ти ніби прокидаєшся з глибокого сну, тіло налите втомою, яка, проте, видається майже приємною.

Коли я зрештою прочумався трохи й почув Пітерів голос, який питав, чи я почуваю себе краще, то мені здалося, що я заспав і тепер мене покарають за лінощі: примусять видряпатися на вершечок щогли. Та не встиг я скочити на ноги, як у голові мені враз запаморочилося, і я подумав, що, мабуть, заслаб. Ту ж мить по щоці мені війнув духмяний вітрець, нагадавши рідний дім та сад за батьковою хатою, де пишно цвіли квіти, і запашну жимолость, яку моя люба матінка так дбайливо плекала на загородженому шпалерами ґанку. Але гуркіт прибою розвіяв ті милі серцю спогади, і я опинився знову на морі, споглядаючи дельфінів і летючих риб, беручи рифи марселів біля страшного буремного мису Горн. Гуркіт прибою долинав усе гучніше й виразніше. Я згадав, що корабель наш розбито і я опинився далеко-далеко від рідної землі. Спроквола розплющив я очі й стрівся очима з Джеком — мій товариш стривожено вдивлявся мені в обличчя.

— Озвися ж бо, любий Релфе, — благально прошепотів Джек. — Тобі вже краще?

Я всміхнувся й сказав:

— Краще? Отакої, Джеку! Я почуваю себе чудово.

— То чого ж ти приставляєшся? Хочеш нас налякати? — мовив Пітер, усміхаючись крізь сльози: бідолашний хлопець і справді думав, що я вмираю.

Я сперся на лікоть і, приклавши до чола руку, пересвідчився, що поранений таки добре і стратив чимало крові.

— Ну ж бо, Релфе, — мовив Джек, обережно силкуючись мене покласти, — спочинь, голубе, ти ще не зовсім оклигав. Скуштуй водиці — вона холодна й чиста, як кришталь. Тут поряд є джерело. Прошу тебе, помовч, не кажи ані слова, — додав він, побачивши, що я хочу заговорити. — Я тобі все розповім, тільки полеж тихенько, доки спочинеш і наберешся сили.

— Та нічого, Джеку! Хай говорить, — озвався Пітер. Пересвідчившись, що я не помираю, він заходився споруджувати навколо мене із галузок захисток од вітру, хоч то була майже зайва робота: скеля, під якою мене поклали, цілком боронила нас від урагану. — Хай говорить, Джеку. Хіба тобі не любо чути його голос по тому, як він цілісіньку годину пролежав колодою, блідий і змертвілий, наче та єгипетська мумія. Ну й штукар ти, Релфе, — такого ще світ не бачив. Ти замалим не повибивав мені зуби, ледве не задушив мене та ще й прикинувся мертвим! Негарно ти поводишся, небоже, дуже негарно.

Поки я слухав Пітерову балаканину, в голові мені зовсім проясніло, і я почав розуміти, що зі мною сталося.

— Що це ти, Пітере, кажеш, буцімто я тебе ледве не задушив? — запитав я.

— Що я кажу? Хіба англійська мова тобі не рідна? Може, переповісти по-французькому, аби ти зрозумів краще? Невже ти не пам'ятаєш?..

— Нічого не пам'ятаю, — перебив я його, — відколи нас змило в море.

— Цить, Пітере! — втрутився Джек. — Навіщо морочити Релфові голову? Я йому все поясню. Пригадуєш, як корабель наскочив на риф і ми втрьох плигнули в море? Ту ж мить весло вдарило тебе по голові, розкраяло чоло й забило памороки. Отож ти безтямно схопив Пітера за шию і притиснув прозорну трубу — за яку ти вчепився, наче за рідну маму, — йому до рота.

— Яке там притиснув до рота! — урвав його Пітер. — Скажи краще: встромив у горлянку. Та в моєму горлі й досі є слід мідного обідка тієї труби!

— Гаразд, хай там як було, — провадив Джек, — але ти, Релфе, вчепився за Пітера так, що замалим його не задушив. Побачивши, що він міцно тримається за