Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

Діавара всміхається, знову хмурніє. Наче хмаринки пробігають по його суворому обличчю. Тривожиться серце. Чому? Невідомо звідки підкрадаються сумніви, передчуття недоброго.

Радість! Хай буде радість! Бо народився син бурі! Білий, як морський пісок, гарний, як ранкове сонце, сильний, як океан. Прийди, прийди, богине долі Калауро, захисти мале дитя від привидів жаху!

Діавара перестав гребти, поклав весло в човен. Тиша прослалася над океаном. Сонце велично виглянуло з-за оранжевих хмар. Попливло небом на золотому човні, роняючи гарячі краплі в прозору глибінь.

Діавара простяг руки до ясного кружала, глибоко зітхнув і зашепотів палко, жагуче, в пружному ритмі:

Рибалка замовк. Прислухався. Полегшено зітхнув.

Ну от і гаразд! Тепер син під захистом. Все зле впаде на нього, на Діавару. А йому що? Вже досить пожив, надивився світа, натрудився. Можна вирушати до предків. Там краще ловити рибу. Ого! Там ще ширший океан! Де ви, духи зла і печалі? Не боюся вас!

Діавара поглянув у воду. Його човен стояв над темно-зеленою заглибиною. В тій смарагдовій чаші сріблом виблискують зграї веселих риб. Поважно пливуть товсті, ситі клаотли — риби-свині, як звуть їх рибалки; велично, ледь похитуючи плавниками, прямують кудись гостроносі, стрункі, костисті руали. То найсмачніша риба! Сьогодні було б до речі спіймати кілька таких. Пригостити рибалок з нагоди народження сина….

Діавара прив’язав один кінець сіті до човна. Тихенько гребучи однією рукою, другою став викидати у воду сіть…

А ввечері, коли сонце сіло за обрій, коли темно-фіо-летові тіні огорнули долини, ліси, скелі, коли прохолодний вітер дихнув із заходу, хвилюючи океан, біля халупи Діавари, на широкому скелястому майданчику, запалали багаття.

Багатий улов привіз Діавара. Весело клекоче вода в бронзових казанах, біліють очі у велетенських риб, дражливо-солодкий запах смачної страви пливе над островом. Рибалки, їхні жінки та діти оточили дружно вогнище, чекають, співають старовинні пісні.

Протяжно лине мелодія, вплітається в тихий шум океану, пливе поважно, як зоряний небосхил.

Діавара дає знак. Кілька старих рибалок копистками вибирають рибу з казанів, кладуть кожному в кам’яну миску його частку.

Замовкає пісня. Починається вечеря. Смачно плямкають губи, горять очі в дітей та підлітків. Лише старі островитяни їдять поважно, ніби знехотя. Так велить звичай.

Анура з халупи поглядає на гостей, радіє. Діавара приніс їй у шапличку трохи юшки, і вона поїть нею дитину. Уратана облизується, сміється. Смакує? Значить, буде рибалкою, радіє батько.

Гості присуваються до казанів, сьорбають густу юшку. Животи в дітей пооддувалися, лиця блищать од жиру, але дуже смачна вечеря, щоб кидати її недоїденою. Хтозна, чи скоро повториться такий вечір?

Та ось порожніють казани. Гості знову збираються в коло на майданчику. Лунають схвальні голоси. Люди вимагають, щоб їм показали немовля. Треба подякувати йому й батькам.

Анура несміливо йде до гостей, притискаючи свій скарб до грудей. Вона мовчазно перезирається з Діаварою. Обличчя мужа спокійне. В блискучих, розширених очах упевненість. Він ледве помітно киває.

Анура розмотує сповиток. Показує сина. І враз тиша спадає над майданчиком. Гості мовчать. І тривожно мовчить Анура.

Уратана простягає рученята до гостей, владно кричить:

— Уа! Уа! Ао! Ао!

Дивний гомін поплив навколо. З місця встав найстарший рибалка Клаотлана. Він простягнув кістлявий довгий палець до дитини й хрипко запитав:

— Біла дитина, Діаваро?

— Ну то й що? — суворо відповів Діавара.

— Звідки у вас біла дитина? Ви обоє чорні…

— Це дарунок бурі! — продзвенів голос Анури. — Благословенна Тіанака принесла нам радість цієї ночі!

— То дарунок демонів, — заперечив Клаотлана.

— Демонів, — зітхнула юрба вслід за ним.

— Поява білої дитини віщує нам нещастя, — вів далі старий рибалка. — Навіщо ти взяв її, Діаваро?

— Як я міг не взяти? — скрикнув Діавара, і темне обличчя його налилося прихованим вогнем.

— Дитя кликало нас, воно з неба зорею впало до нас! Що ти кажеш, Клаотлано, що ви мовите, люди моря? Як можна кидати дитину серед бурі?

Довго мовчали рибалки. Невмолимо загрозливо дивився на дитину Клаотлана. Анура, тремтячи, загортала Уратану в покривало.

Найстарший рибалка, звертаючись до юрби, повагом сказав:

— Білі племена не в милості у Чорного Володаря. Коли воїни Володаря побачать дитину на острові — буде біда! Не треба заради однієї дитини накликати біду на всіх!

— Не треба, — похмуро бурмотіли люди.

— Віддамо дитину туди, звідки вона прийшла, — грізно сказав Клаотлана. — Віддамо її океану.

— Ні!!! — страшно закричала Анура. — Ні! Не смієте! Разом зі мною! Тільки зі мною! Зі мною!

Діавара підійшов до жінки, затулив її широкою спиною. Обличчя в нього посіріло від гніву.

— Люди, — грізно сказав він. — Оце так ви дякуєте за гостинність? Клаотлано! По-твоєму не буде!

— Буде! — суворо заперечив старий рибалка. — А коли опиратиметесь, то скинемо зі скелі не лише дитину, а й вас із нею!

Юрба зімкнулася навколо Клаотлани, підступила стіною до Діавари. Чаділи в сутінках багаття, наливалися прозорими жаринами зорі