Читати книгу - "Моє слово, Василь Стефаник"

То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.

- Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців,- сказав Онуфрій.

- Іван Золотий.

- Гір. [1]

- Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?

- Ні, не винен.

- А хто ж винен?

- Та ми не винні, але богачі.

- Як богачі?

- А так винні, що нас хотіли вітати з весіля.

- Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.

- Або що мене маєте питати?

- Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?

Тут Онуфрієві почала помагати публіка.

- Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш бу­ки,- казали з сіней ґазди.

- Я, бігме, лиш раз ударив!

- Чим?

- Сапом.

- По чім?

- По плечах.

- Ну, а Каленик?

- Я не знаю.

- Як не знаєш, то сідай.

- Каленик Золотий!

- Я сам.

- Ти вбив Міхайла?

- Єго вбило єго богацтво.

- Лиш не змудра, Каленику.

- Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а бо­гачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

- Добре набили, але хто вбив?

- Я не тямлю.

- Памнєть коротка якась.

- Чим бив-ес?

- Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на пару­б­ків. Ці ймили Каленика в руки.

- Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити.

І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуф­рі­єм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують».

І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі по­м­сти.

Notes

1

- Тут (нім.)