Читати книгу - "Байки Харківські, Григорій Сковорода"

Сила: Вся­ка розкіш мо­же зу­божіти і ви­сох­ну­ти, як озе­ро, ли­ше чес­не ре­мес­ло за­без­пе­чить не­пиш­не, але спокійне існу­ван­ня… Скільки ба­гатіїв щод­ня ста­ють жеб­ра­ка­ми. В цьо­му єди­ним спасінням є ре­мес­ло…Най­бідніші ра­би не­рі­д­ко по­хо­дять від предків, що жи­ли в ка­люжі ве­ли­ких при­бутків.

БАЙКА "ДВА КОШТОВНІ КАМЕНІ - ДІАМАНТ І СМАРАГД"

Високої якості Сма­рагд, що жив у славі при ко­ролівсько­му дворі, пи­ше своєму при­яте­леві Діамантію та­ке:

«Люб'язний дру­же!

Шкодую, що ти не дбаєш за свою честь і жи­веш схо­ва­ний у по­пелі. Твоя вартість мені відо­ма. Ти гідний чес­но­го і ви­д­но­го місця, але нині ти схо­жий на свічник, що світить сок­ро­вен­ним світлом, але схо­ро­не­ний під спу­дом. Нічо­го не вар­те світло, що не ди­вує і не зве­се­ляє людське око. Сього тобі й ба­жаю, з по-ша­ною - твій друг Сма­рагд.

Дорогий мій дру­же! - відповів Діамант.- На­ше світло жи­вить ли­ше людське мар­нос­лавст­во. Хай во­ни див­ляться кра­ще на ся­юче не­бо, ніж на нас. Ми ли­ше кво­лий йо­го відблиск. А ціна на­ша й честь завж­ди ли­шається в са­мих нас. Шліфу­вальни­ки не на­да­ють її нам, а відкри­ва­ють. Від то­го, що лю­ди пох­ва­лять нас, цінність на­ша не збільшиться, а зне­ва­га, за­бут­тя і ху­ла від то­го не змен­шаться. Ли­ша­юся з та­ки­ми ось дум­ка­ми - твій друг Діамантій».

Сила: Ціна і честь - од­не і те ж. Пус­тоцвіт при­би­рає блис­ку­чо­го виг­ля­ду, при­би­рає по­до­бу фальши­во­го діаман­та і злодійської мо­не­ти. Освіченість, ми­ло­сер­дя, ве­ли­ко­душ­ні­сть, спра­вед­ливість, постійність і цнот­ливість - ось ціна на­ша і честь! Дав­ня при­каз­ка го­во­рить: «Ду­рень шу­кає вид­но­го місця, а ро­зум­но­го і в кут­ку вид­ко».

БАЙКА "СОБАКА ТА КОБИЛА"

Кобила, що прив­че­на бу­ла но­си­ти но­шу, ду­же сим чва­ни­лась. Во­на стра­шен­но не лю­би­ла Мер­курія,- так зва­ли мис­ливсько­го со­ба­ку,- і, праг­ну­чи йо­го за­би­ти, що­ра­зу наміря­лась на нього задніми ко­пи­та­ми.

- Чим я за­ви­нив, пані Діано? - го­во­рив со­ба­ка ко­билі.- Чо­му я вам та­кий брид­кий?

- Негіднику!… Тільки я по­чи­наю но­си­ти при гос­тях но­шу, як ти най­го­лосніше від усіх ре­го­чеш. Хіба тобі моє вміння смішне?

- Перепрошую, пані, я не хо­ва­юсь у своїм гріху, що ме­не завж­ди смішить навіть доб­ре діло, ко­ли во­но не при­род­же­не.

- Чого ж це ти чва­ниш­ся при­ро­дою? Ти, невігла­се! Хіба не знаєш ти, що я нав­ча­ла­ся в Па­рижі?

І чи тобі втя­ми­ти те, що ка­жуть вчені Ars per­fi­cit na­tu­ram? [3] А де і в ко­го вчив­ся ТИ?

- Матінко! КО­ЛИ вас учив слав­ний па­тер Піфикс [4], то ме­не нав­ча­ла са­ма при­ро­да, наділив­ши до сього хис­том, а хист по­ро­див ба­жан­ня, ба­жан­ня - знан­ня та звич­ку. Мож­ли­во, са­ме то­му за­нят­тя моє не смішне, а пох­вальне.

Діана хотіла бу­ла хвиц­ну­ти со­ба­ку, та мис­ливський пес по­дав­ся геть.

Сила: Без при­ро­ди - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше зап­лу­таєшся. При­ро­да є вічне дже­ре­ло ба­жан­ня. Ся ж во­ля (за прислів'ям) гірша всіля­кої не­волі. Во­на спо­ну­кує до досвіду. Досвід - батько мис­тецт­ву, знан­ню та зви­ч­ці. Звідси пішли усі на­уки, і кни­ги, і вправ­ності. Ця го­лов­на і єди­на нав­чи­телька вірно вчить птаст­во літа­ти, а ри­бу пла­ва­ти…

Так са­мо як сіль без со­ло­ну, як цвіт без сво­го при­род­но­го ду­ху, а око без зіниці, так і неп­ри­род­же­не діяння завж­ди поз­бав­ле­не чо­гось таємно­го. Але се тай­не є ро­зум… тоб­то бла­го­та чи кра­са, і не за­ле­жить від на­уки, а нав­па­ки: на­ука за­ле­жить від нього. Пані Діана, як надмір нав­че­на, але не до­сить ро­зум­на тва­ри­на, зво­ли­ла спи­та­ти:

«А ко­ли не­має при­род­же­ності, тоді ска­жи, будь лас­ка, що мо­же зро­би­ти нав­чан­ня дос­ко­на­лим?» Сло­во per­fi­cit оз­на­чає: ве­де до Ars per­fi­cit na­tu­ram (лат.) - мис­тецт­во вдос­ко­на­лює при­ро­дудос­ко­на­лості чи за­вер­шен­ня. Ад­же кінець, як у кільці, завж­ди з'єдна­ний зі своїм по­чат­ком, за­ле­жить від нього, як плід від сво­го насіння. Тре­ба зна­ти те, що світли­цю без ос­но­ви і стін покрівлею кри­ти не го­дить­ся.

БАЙКА "НЕТОПИР [5]І ДВОЄ ПТАШАТ - ГОРЛЕНЯ ТА ГОЛУБОК"

Великий підзе­мельний звір, що жи­ве в землі так, як кріт, ко­рот­ко ка­жу­чи, ве­ли­кий кріт, пи­сав со­лод­ко­мов­не пос­ла­н­ня до повітря­них птахів і звірів, котрі жи­вуть на землі. Си­ла бу­ла та­ка:

- Дивуюся з за­бо­бо­ну ва­шо­го: він у світі знай­шов те, чо­го ніко­ли ніде не­ма й не бу­ва­ло; хто вам навіяв та­ку нісенітни­цю, на­чеб­то в світі є якесь там сон­це? Во­но у тво­рах ва­ших прос­лав­ляється, ке­рує в ділі, вер­шить кінці, всо­лод­жує жит­тя, ожив­ляє тва­рин, просвічує тем­ря­ву, вип­ро­мі­нює світло, онов­лює час. Який час? У світі є ли­ше од­на тьма, ли­ше один час, а іншо­го ча­су навіть і бу­ти не мо­же - то дур­ни­ця, нісенітни­ця, не­би­лиці… Ся од­на ва­ша дурість пло­дить й інші не­до­лад­ності. Скрізь у вас бре­шуть: світло, день, вік, промінь, блис­кав­ка, ве­сел­ка, істи­на. А най­смі­шніше - вша­но­вуєте хи­ме­ру, що зветься око, на­чеб­то во­но сві­ча­до світу, світла то­ва­риш, вмісти­ли­ще ра­дості, двері істи­ни… Ось де вар­варст­во!

Любі мої друзі! Не будьте дур­ня­ми: скиньте яр­мо за­бо­бо­ну, не вірте нічо­му, до­ки не по­ма­цаєте. Пок­ладіться на ме­не: не в то­му жит­тя, щоб ба­чи­ти, а в то­му, щоб ма­ца­ти.

Від дня 18 квітня 1774 ро­ку. Із підзе­мельно­го світу. N. N.

Сей лист спо­до­бав­ся ба­гатьом звірам та пта­хам, нап­рик­лад, Сові, Дрем­люзі, Си­чу, Оду­ду, Яст­ру­бу, Пу­га­чу, окрім Ор­ла та Со­ко­ла. А най­більше од усіх впо­до­бав се Не­то­пир і, за­ба­чив­ши Гор­ле­ня та Го­луб­ка, на­ма­гав­ся ощас­ли­ви­ти їх сею ви­со­кош­тильною філо­софією. Але Гор­ле­ня ска­за­ло:

- Батьки наші кращі за те­бе для нас вчи­телі. Во­ни на­ро­ди­ли нас у тьмі, але для світла.

А Го­лу­бок відповів:

- Не мо­жу повіри­ти ду­рисвіту. Ти мені й раніше роз­по­ві­дав, що сон­ця на світі не­має. Але я, на­род­же­ний у пох­мурі дні, пер­шої ж неділі по­ба­чив зра­на схід пре­гар­но­го всесвітнього ока. Та й сморід, який чу­ти від те­бе й Оду­да, свідчить, що жи­ве все­ре­дині вас не доб­рий дух.

Сила: Світло і тьма, тління і вічність, віра й не­чес­тя скла­да­ють весь світ і потрібні од­не од­но­му. Хто тьма - хай бу­де тьмою, а син світла - хай бу­де світлом. З плодів їх пізнаєте їх.

БАЙКА "ВЕРБЛЮД І ОЛЕНЬ"

Африканський Олень час­то жи­виться зміями. Наївшись дос­хо­чу їх і терп­ля­чи спра­гу від от­ру­ти, що пек­ла йо­го все­ре­дині, швид­ше за птиць пом­чав до гірських во­дя­них дже­рел на ви­сокі го­ри. Там по­ба­чив він Верб­лю­да, що пив з потічка ка­ла­мут­ну во­ду.

- Куди поспішаєш, па­не Ро­га­чу? - обізвав­ся Верб­люд.- На­пий­ся зі мною у цім струм­ку.

Олень відповів, що він не мо­же пи­ти ка­ла­мут­ної во­ди