Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"

Заплачте, смереки, і рученьки-віти

Навіки, до суду на грудях складіть...

По горах, по долах заграйте, трембіти,

І Бога самого у серце вразіть.

Як люде оглухли, хай скелі ридають,

Хай камені плачуть, потоки, річки,-

Хай гори розбитими грудьми палають,

Як в храмі сумнім над труною свічки.

Хай небо застогне, хай зійдуться хмари

І слізьми затоплять улоги-яри,

Хай сонце застелить китайкою мари

І винесуть мертву на крилах вітри.

Але ви, пілати, що руки умили,

Що мовчки дивились на муки її,

Ні слова, ні руху!.. і геть від могили,

Як місце ще єсть вам на рідній землі...

XVI... XVII

Нема того, за ким сумують доли,

Кого виспівуть вітри,

Хто вже не вернеться ніколи

В оседки гірські - хутори.

Не чути вже його флояри,

Не ллється пісня юнака...

Шуміть, смереки, плачте, хмари,

Як пух, о земле, будь легка!

XVIII

Квітки синьоокі в потоках цвітуть,

Потоки широкі на гори пливуть,

Біліють, як білі лілеї, квітки,

І мають, як крила, на їх пелюстки.

Потоки широкі на гори біжать,

Квітки синьоокі голосить, кричать...

В їх роси, в їх сльози в великих очах,

З очей виглядає розпачливий жах.

А Голод голодний попереду йде

І з долів на гори потоки веде.

Наїсться досхочу маленьких квіток

І сіру могилу насипе з кісток.

XIX… XX…

А у долах «рідний брат»

Вже «щасливий, вільний»:

На сумних руїнах хат

Плаче, божевільний.

На могилах рідних спить,

Землю-пух цілує.

То голосить, то кричить,

То щось зле віщує.

То бліді його уста,

Скривлені від гніву,

Ганять Бога, і Христа,

І Пречисту Діву...

XXI

Покинь їх, покинь їх! Нехай фарисеї

Вбивають і ставлять хрести...

Ісусе, Ісусе, на горах лілеї,-

Лілей захисти!

На горах біліють під скелями квіти,

За скелями вітер гуде,

А Голод їх косить під звуки трембіти

І в копи кладе.

Ісусе! Ісусе! вмирають лілеї...

О, змилуйсь над ними хоч Ти...

Лежать океани любові Твоєї

І ласки - світи.

О, змилуйсь, Ісусе, як хочеш, як знаєш...

Вже нікуди литись дитячим сльозам.

Чи, може, Ти в синіх пустелях конаєш

І сльози виплакуєш сам?..

XXII

Де ти, Мавко, гуцулятко,

Немовлятко, янголятко

В лісі темному знайшла?

Пригорнула, притулила,

Груди матері відкрила,

Повні нектару, тепла...

І завмерла молитовно...

Хоч в очах у тебе повно

Самоцвітної роси.

Хоч твої клянуться руки,

Що на холод, голод, муки

Ти дитину не даси.

Мавко, Мавко, близько люде...

Що, як прийдуть?! Горе буде!

О, тікай, тікай мерщій!

Ти не чуєш? Спиш ти, може?

Ти холодна! Боже, Боже,

Ти замерзла! Боже мій!

Боже, Боже, що це з нею?

Мавко, Мавко, на кирею

Вітер гуглю принесе.

Але в відповідь - ні слова...

Мов статуя мармурова...

Гуцулятко груди ссе.

XXIII

Дідо, Дідо, де ти, милий?

Чи чатуєш на стежках,

Чи, зневірений, безсилий,

Гірко плачеш в камбуках?

Чи на грунь каміння зносиш,

Купчиш хмари на чолі,

Чи у долів ласки просиш

І плазуєш по землі?..

Чи вовком біжиш в простори

І прощаєшся навік?

Заваліться, сизі гори,

Коли Дідо з вас утік!..

Досить, досить трембітати:

Груди стомлені украй...

Розступися, земле-мати,-

Сизі гори поховай.

Хай лежить в сумній могилі,

Як в скарбниці, скарб віків,

Хай по ній гуляють хвилі

Новорождених степів.

Хай вночі в степи виходять

Духи гір напівживі,

Хай мерці щоночі зводять

Руки в ранах і крові.

Хай вінки Мавки сплітають

І танцюють свій танок,

Хай їм тихо трембітають

На трембітах із кісток.

Хай Мавки танок танцюють,

Хай мерці в могилах сплять,

Доки кінський біг почують,

Доки сурми загримлять!

1915

Десять літ минуло, як пісні крилаті

Вирвалися з серця на широкий світ,

Побули в хоромах і в селянській хаті

І вернулись знову через десять літ.

І одна сказала: «Я літала всюди,

Восени співала людям про весну,

Падала промінням на холодні груди,

Проганяла думу чорну, навісну.

Я співала людям - як живуть русалки,

Як у лісі темнім папороть цвіте,

Як ловили щастя неводом рибалки,

Як на небо впало сонце золоте.

І мене любила дівчина-школярка,

І жила я часом в серці юнака...

І пливла я вільно, як по небу хмарка,

Тиха і безжурна, ніжна і легка».

І сказала друга: «Теж була я всюди,

Кликала, боролась, бурею ревла,

Кидала камінням у порожні груди,

Гнівом, як залізом вогняним, пекла.

О, коли б я знала - краще б не родилась,

Поламала крила, зогнила в багні...

Десять літ змагалась! Скаржилась! Молилась!

Билася об скелі мертві, кам’яні.

Крику ран смертельних не почують вуха

Вільних в рабстві власнім і в ганьбі рабів,