Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

І серце у грудях всміхнеться неначе.

Проснуться надії... і, бідне, заплаче...

І буцім здається - всміхаються гори,

Шепочуть неначе з метеликом квіти,

І пташка щебече, як батько говоре,

Все каже: «Дивися, як весело в світі!!»

Прокинуться мрії, і воля, і слава...

Нащо ж мені люде, коли й без їх мило?

5.01.1897

О Боже мій милий! Пошли мені розум!

Пошли мені серце, пошли мені душу,

Щоб добре любила і коїть не вміла

Ніякого зла!..

12.04.1897

Ст. Коломийцю

Як любо надвечір! Темнішають гори,

Стихать починає усе навкруги,

Безкрає вже небо палає прозоре,

Замовкли, заснули гаї і луги...

Одна тільки пісня ще гучно лунає -

І хвилями тихо далеко пливе,

І кращі в душі почуття викликає,

Й на добрую працю їх вабе і зве...

Стоять непорушно рядами тополі,

Не шепче розмову шовкова трава.

І тільки десь чути: в широкому полі

То стихне сопілка, то знов заспіва.

Над річкою рідне село простяглося,

Пишається в квітах безкрая земля,

Проміння сріблясте скрізь-скрізь розлилося...

А гляньте кругом ви: розкішно ланами

Густа та висока пашня скрізь росте.

І хто не проїде - свій погляд з сльозами

На небі оставе і хрест покладе.

Той хрест не од болю на груди побиті

Кладе він, бо щастя він мусить зазнать.

Він знає, що взимку голодними діти

Не будуть вже більше по лавах конать.

І в думці малюнки малюються в його,

Немає вже торби, хатина нова...

Так як ще тут можна, щоб в дяку до Бога

Не вирвались щирі із серця слова?!

Пошли ж ти їм, Боже, за працю, за муки,

За сльози криваві, що тут же лились,

Багаті жнива, щоб у виразках руки

До тебе на нивах оцих піднялись.

Вже північ... всі люде, нещасні й щасливі,

Поснули у мріях солодких своїх.

Пошли ж ти їм, Боже, багатії жнива

За працю велику, за муки всі їх.

14.04.1897

Усе промайнуло... і часом спитаєш:

Чи кращим зробився широкий наш світ?

Спитаєш у думці, і сам ти не знаєш...

Стоїш на розпутті... не знайдеш одвіт...

Згадаєш минуле, і серце холоне:

Малюнки літають не зовсім ясні,

Багато в них плачу, багато в них стону,

Оброблені кров'ю людською вони...

Немало лилося червоної крові,

Багато-багато земля пролила!..

За славу, за правду, за віру Христову

Нерідко струмками по полю текла.

Палало по селах... На поміж, як груші,

Котились на землю голови людські.

Тоді неповинно губилися душі,

Колишні години були нелегкі.

За славу високі кургани поклали,

Такий нелюдинний вже був тоді вік...

Минулись криваві години... Настали

Тепер уже кращі, світліші від тих,

Але ж, вам признаюсь, не дуже багато

Я світла угледів і в кращих, нових.

Хоч крові немає - так лихо, як мати,

Печеться щоденно об дітях своїх!

Одно замерзає в нетопленій хаті,

Друге свого батька з нужди обкраде,

А третє міркує: де ніч йому спати,

Бо хати немає... П'ять день голода...

А те уже хоче навіки заснути

(В могилі хоч лихо його не займа).

Хотіло б заснути, всі муки забути,

Бо раю для його земного нема...

Коли ми щасливі, то все, нам здається,

На білому світі при долі живе.

Багато другої крові іще ллється,

Та кров не по полю - по латах пливе.

3.02.1897

Погляд твій упав на серце,

Погляд твій на струни впав,

Вдарив струни, ранив серце.

Плаче серце! Ллється кров!

Ллється кров, і ллється пісня...

Два струмки - один поток.

1903

Жита мої, жита мої розкішні!

Привіт, уклін вам до землі!

Невже я знов, як в дні колишні,

Посеред вас, жита мої?!

Невже я знов любуюсь вами,

Як любувавсь колись степами?

Гай-гай, багато літ струмками

З тих літ у Лету уплило...

Ви все ж пишаєтесь квітками

І хилитесь колоссям до землі.

А я змінивсь... Давно лежать рядами

У мене зморшки на чолі.

[1903]

О, не без жалю погубили

Дерева листя восени,

Журились, плакали вони,

Коли ті листя з них летіли.

Так часом плаче у безсиллі

По кращих мріях чоловік,

Коли життя розіб'є їх

І хрест поставе на могилі.

І тільки дуб, міцний і пишний,

Не скине лист пожовклий свій,

Поки весна не дасть другий -

Зелений, свіжий і розкішний.

Так інший шлях собі наміте

І ним до тих пір буде йти,

Аж поки кращої мети

Життя в туманах не засвіте.

24.12.1903

Твої слова - то квіти восени

Весняних барв невідомої вроди!

Навколо смерть, агонія природи...

Вони ж стоять, щасливі і ясні...

Твої слова - то звуки чарівні,

Що ваблять, кличуть і полонять.

Замовкнуть - чуються мені

Десь мов на похорони дзвонять.

Шкода квіток і згуків чарівних,

Душа моя, як осінь, погасає,

А понад нею в згуках жалібних