Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

пе­рех­рес­тя й схи­лив­ша го­ло­ву з важ­ким чор­ним тер­но­вим вінцем. По­до­ба Хрис­та бу­ла по­мальова­на різки­ми фар­ба­ми. З од­но­го бо­ку ніби ли­ла­ся га­ря­ча кров і стіка­ла по тілі чер­во­ни­ми патьока­ми, ще й пок­ра­па­ла хрест до са­мо­го ни­зу. На ру­ках, на но­гах, на чолі тієї по­до­би чер­воніли страшні ви­раз­ки, чер­воніли за­пе­чені краплі крові. Цей пок­ри­вав­ле­ний вид розп'ято­го Хрис­та був вис­тав­ле­ний на ефек­то­ва­ний по­каз, щоб вра­жа­ти і без то­го враз­ливі та прий­нят­ливі мо­лоді душі сту­дентів ко­легії.

Молодий Єремія впив­ся очи­ма в ті страшні кри­ваві ви­раз­ки, у пок­ри­вав­ле­ну ши­ро­ку ви­раз­ку в бо­ку і не міг од­вес­ти очей од тих ран, од тієї за­пе­че­ної крові, кот­ра не­на­че аж дзюр­ком дзюр­ча­ла, все не пе­рес­та­ва­ла ли­тись з тіла.

Чорний служ­ник довів їх до то­го хрес­та і на ході впав на од­не коліно. Ко­ри­дор заг­нув­ся гост­рим зак­ру­том і знов по­вив­ся да­ле­ко-да­ле­ко, тем­ний, сум­ний, не­на­че в ка­та­ком­бах. А в да­ле­ко­му кінці знов за­ма­нячів та­кий са­мий здо­ро­вий хрест при стіні, за­чер­воніли ра­ни, за­лисніла кров. В тих дов­гих без кінця ко­ри­до­рах бу­ло ти­хо, мерт­во, віяло хо­ло­дом, не­на­че десь гли­бо­ко під зем­лею. Єремії зда­ло­ся, що він іде десь під зем­лею, якимсь підзем­ним кла­до­ви­щем.

Аж на са­мо­му кінці тих дов­гих без міри сіней служ­ник од­чи­нив одні двері. З две­рей по­лив­ся яс­ний світ і блис­нув у темні сіни, не­на­че вир­вав­ся на во­лю. Служ­ник не­на­че ви­пус­тив на во­лю десь замк­ну­тий день і впус­тив йо­го в ту тем­ря­ву ночі. Князь Кос­тян­тин з Єремією всту­пи­ли в прос­тор­ну ви­со­ку білу світли­цю, з дов­ги­ми узьки­ми вікна­ми в розкішний са­док, обс­тав­ле­ну дов­ги­ми чор­ни­ми ос­ло­на­ми з спин­ка­ми. Ос­ло­ни бу­ли зас­те­лені тем­но-зе­ле­ни­ми ки­лим­ка­ми.

Незабаром у кут­ку ви­сокі двері не­на­че самі од­чи­ни­лись не­чут­но, без най­мен­шо­го скри­пу, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. В світли­цю нес­подіва­но всту­пив рек­тор - єзуїт па­тер Вінцентій, всту­пив крадько­ма, ти­хо, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. М'які че­ре­ви­ки не сту­котіли, не чов­га­ли, навіть не ше­лестіли, не­на­че во­ни бу­ли на ок­са­ми­то­вих підош­вах. Отець рек­тор вий­шов десь з за­кут­ка так нес­подіва­но, не­на­че з му­ро­ва­ної стіни ви­ник­ла ма­ра.

Ректор па­тер Вінцентій був уже прис­тар­ку­ва­тий, си­вий, але пов­ний на ви­ду, здо­ро­вий, пле­чис­тий та тілис­тий чо­ловік. Об­го­ле­ний вид лиснів, не­на­че об­ма­за­ний оли­вою. Сірі круглі очі світи­лись ти­хо, але чо­ловічки в очах виг­ля­да­ли ро­зум­но, гост­ро й не­на­че про­ни­зу­ва­ли лю­ди­ну наскрізь. Чер­во­на су­та­на на йо­му не­на­че ви­нес­ла з со­бою ще більше світа. Князь Кос­тян­тин ук­ло­нив­ся йо­му, наз­вав се­бе й сво­го не­бо­жа. Рек­тор вип­рос­тав­ся на ввесь свій зріст, і йо­го очі ніби заг­ра­ли, як у то­го влов­чо­го, кот­рий нат­ра­пив на ду­же знач­ну й ціно­ви­ту здо­бич. Він од­чи­нив навстіж двері й поп­ро­сив гос­тей до дру­гої світлиці ти­хим привітним го­ло­сом.

Світлиця па­те­ра Вінцентія бу­ла ду­же здо­ро­ва й світла. Попід стіна­ми сто­яли ша­фи, зас­тав­лені здо­ро­ви­ми ста­ри­ми кни­га­ми та фоліанта­ми; на стінах висіли довгі по­лиці, зак­ла­дені ма­нуск­рип­та­ми та су­во­ями пер­га­ме­ну. Се­ред світлиці сто­яв дов­гий стіл, зас­те­ле­ний чор­ним сук­ном, а на столі сто­яв ви­со­кий хрест з чор­но­го де­ре­ва, на кот­ро­му біліла по­до­ба розп'ято­го Хрис­та. Кру­гом сто­ла бу­ли пос­тав­лені не­по­мальовані то­чені стільці з ви­со­ки­ми, гру­бо по­вирізу­ва­ни­ми спин­ка­ми. В світлиці тхну­ло пер­га­ме­ном та ста­ри­ми кни­га­ми й па­пе­ра­ми. Розкішні квітчасті перські та ту­рецькі ки­ли­ми бу­ли розс­те­лені кру­гом сто­ла й по ста­ро­давніх ка­на­пах з ви­со­ки­ми спин­ка­ми. Од­ра­зу бу­ло знать, що ця ко­легія бу­ла зас­но­ва­на для дітей панських та маг­натських. Один ку­ток був зас­тав­ле­ний давніми тем­ни­ми об­ра­за­ми в зо­ло­тих ша­тах.

Патер Вінцентій ще раз ук­ло­нив­ся кня­зеві Кос­тян­ти­нові, і потім обид­ва во­ни поцілу­ва­ли один од­но­го в пле­че.

- Молодий князь Єремія надісь син по­мер­шо­го яс­но­вельмож­но­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го та кня­гині Раїни? - спи­тав па­тер Вінцентій.

- Еге, пре­ве­леб­ний от­че! - обізвав­ся князь Кос­тян­тин. - Єремія син мо­го бра­та вдру­гих і унук слав­но­го ко­зацько­го гетьма­на Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

- Славний па­рос­ток слав­но­го де­ре­ва! Па­рос­ток до­му Ге­ди­ми­но­во­го та Ягел­ло­но­во­го, - ска­зав па­тер Вінцентій до мо­ло­до­го Єремії, оки­нув­ши гост­ри­ми очи­ма Єремію од ніг до го­ло­ви.

І па­тер Вінцентій об­няв мо­ло­до­го Єремію і щільно й га­ря­че й з при­тис­ком цмок­нув йо­го в обидві що­ки і в чо­ло.

Єремії не спо­до­ба­лись ті поцілун­ки. Він не лю­бив пес­тощів ще гірше, ніж уся­ко­го на­путіння та до­корів. Як па­тер роз­няв свої гладкі та га­рячі ру­ки, Єремія од­вер­нув го­ло­ву набік, не­на­че бо­яв­ся, щоб ті про­тивні ру­ки не лап­ну­ли йо­го й не об­хо­пи­ли йо­го пле­чей вдру­ге.

Ректор поп­ро­сив кня­зя Кос­тян­ти­на сісти ко­ло сто­ла й сам сів; потім, по­ка­зав­ши ру­кою на стілець, що сто­яв од­далік ко­ло ка­на­пи за сто­лом, звелів Єремії там сісти.

- Славний рід ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю Кос­тян­ти­не, на всю Ук­раїну й Польщу! Давні пред­ки ва­шої яс­но­вельмож­ності бу­ли кня­зя­ми ли­товськи­ми, - ска­зав па­тер.

- І руськи­ми, - до­дав князь Кос­тян­тин з при­тис­ком, бо він ще га­разд не спо­ля­чивсь.

- Яко опікун кня­жа­ти Єремії про­си­мо ва­шу пре­ве­лебність прий­ня­ти Єремію до ко­легії отців єзуїтів. Йо­го вчи­ли сту­ден­ти й навіть про­фе­со­ри на­шої Київської ко­легії, і я сподіва­юсь, що він ма­ти­ме спро­можність далі вчи­тись у вашій ко­легії, бо ла­ти­ну знає вже доб­ре.

- Вірю, вірю, і ми з ве­ли­кою охо­тою прий­ме­мо мо­ло­до­го кня­зя в на­шу ко­легію, - ска­зав рек­тор, і йо­го пог­ляд, швид­кий, як блис­кав­ка, впав на Єремію й не­на­че про­ни­зав йо­го наскрізь.

Патер зир­кав на кня­жа жадібни­ми очи­ма, не­на­че кіт на клітку, де тріпа­ла крильця­ми пташ­ка.

- Ми, яс­но­вельмож­ний кня­зю, з до­ро­гою ду­шею прий­ме­мо до своєї ко­легії цей слав­ний па­рос­ток слав­но­го ро­ду, кот­рий так ба­га­то прис­лу­жив­ся нашій до­рогій вітчизні. Я ду­же ра­дий, ду­же ра­дий! Ми не вва­жаємо на віру на­ших ви­хо­ванців і прий­маємо до се­бе уся­ко­вих, якої б віри во­ни не бу­ли. Про це нам бай­ду­же!

- Хоч я сам те­пер ка­то­лик, але кня­ги­ня, ма­ти кня­жа­ти, ба­жа­ла по­ми­ра­ючи, щоб цей на­ща­док слав­них предків зос­тав­ся в бла­го­чес­тивій вірі, - обізвав­ся твер­дим го­ло­сом князь Кос­тян­тин.

- Борони бо­же, щоб ми ко­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти до свя­то­го римсько­го костьолу або си­лу­ва­ли од­вер­та­тись од сво­го на­ро­ду. В нас тільки на­уки і на­уки. Ми вчи­мо, а не си­луємо. Ми про­ли­ваємо тільки світ на­уки і більше нічо­го. А вже з на­шої ко­легії ніхто не ви­хо­дить тем­ним не­уком.

- Я відо­мий то­му і зад­ля то­го ми з удо­вою кня­ги­нею пос­та­но­ви­ли од­да­ти мо­ло­де кня­жа до ва­шої ко­легії, - ска­зав князь Кос­тян­тин.

- Але я пе­редніше му­шу кня­зю ска­за­ти, що в нас є свої пос­та­но­ви. От прик­ла­дом: сту­ден­ти не ма­ють пра­ва навіть хо­ди­ти й гу­ля­ти по сад­ку по дві душі вкупі, во­ни по­винні хо­ди­ти або по од­но­му, або втрьох, - ска­зав па­тер. - Мо­ло­до­му кня­жаті до­ве­деться ко­ри­тись і слу­ха­тись і нас, і своїх мен­торів.

Патер примітив, що за кож­ним йо­го