Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 168
Перейти на сторінку:
- од­но своє Гркцько.

- Що ж там та­ке?


- Що? по­душ­не! - грiз­но гу­ко­нув Грицько, прой­шов­шись по ха­тi та вда­рив­ши но­гу об но­гу.


- Не знаю, - ка­же, по­мов­чав­ши, Прiська. - Ко­ли вер­неться - ска­жу… Узяв тро­хи хлi­ба про­да­ти, як­що про­дав…


- Та я цю пiс­ню не вiд од­но­го чую! - пе­ре­бив Грицько. - Ли­ха їх го­ди­на роз­но­си­ла по яр­мар­ках! А тут в од­ну шку­ру по­си­ла­ють: iди!.. Ота­ка путь… х-хе!


- Чого ж це так при­па­ло? - пи­та Прiська.


- Гаспид їх знає! От не­щас­тя! - гу­ха­ючи тяж­ко. - Во­ни там по яр­мар­ках гу­ля­ють, го­рiл­ку п'ють, а ти по їх хо­ди та зби­рай…


Прiська мов­ча­ла. Во­на зна­ла доб­ре цього Грицька: не бу­ло га­ря­чi­шо­го чо­ло­вi­ка на се­лi, як вiн. Роз­сер­ди­ти йо­го - як раз плю­ну­ти; а ко­ли роз­сер­див­ся - як реп'ях той учепить­ся. Кра­ще мов­ча­ти. I Грицько мов­чав, хо­див по ха­тi, ху­кав та тер ру­ки, бив чо­бiт об чо­бiт.


- А те­пер ще плен­тай­ся до Гуд­зя!.. Бла­гий, бач, свiт! - сер­дився Грицько. - Ду­шею на­ло­жиш че­рез їх, прок­ля­тих!.. Та хоч би гро­шi да­ва­ли.


- Що ж, як не­має гро­шей, - йо­му ти­хо Прiська. - Хi­ба б не рад­нi­шi вiд­да­ти?.. Ко­ли й за­ро­би­ти нiг­де.


- Брехня! - обiр­вав Грицько. - То та­ка вда­ча ле­да­ча, та­ка звич­ка бi но­ва! Спо­ва­ди­лись так: хо­ди по їх ра­зiв по де­сять та про­си, у но­ги кла­няй­ся!..


А не­ма то­го, - слi­дує з те­бе - i вiд­дай, ко­ли слi­дує. Так же нi: кра­ще в шин­ку проп'ю, нiж в каз­ну вiд­дам.


- Було б що вiд­да­ва­ти, - ус­мi­ха­ючись, ка­же Прiська, - а не то що в ши­нок ще но­си­ти… Уже, здається, що у ко­го й бу­ло, то все поз­ди­ра­ли. До­ки во­ни вже бу­дуть i дра­ти?


- Не на­шо­го то ума дi­ло… Ска­за­но - дай, то й вiд­дай.


- Воно ж i да­ван­ню кi­нець є… Уже ж усе, що бу­ло, забра­ли… ове­чат про­да­ли, сви­ней про­да­ли, оде­жу лищ­ню… Зо­сталися од­нi з ду­ша­ми. До­ки ж та­ки йо­го бра­ти i з чо­го йо­го взя­ти? Он, не­бiй­сь, у па­нiв скiльки зем­лi - не мi­ря­но! З iх би i бра­ли.


- Хiба не бе­руть i з їх? Ду­маєш, ми­лу­ють - бе­руть!


- Та не стiльки, як з нас. З їх за зем­лю бе­руть. А з нас? I по­душ­не, i ви­куп­не, i земське, й мирське!.. Гос­по­ди! от на­стало жит­тя, - во­ро­го­вi та­ко­го не по­жа­даєш.


- Толкуйся! Що по­мо­жеться?.. А ну лиш, дiв­ко, вог­ню люльку за­па­ли­ти, - пiд­хо­дя­чи до пе­чi, про­мо­вив Грицько. Хрис­тя ви­тяг­ла жа­ру.


- Як же ти йо­го вiзьмеш? - скрик­нув Грицько, по­ка­зу­ючи ру­кою на ку­пу по­пе­лу, в кот­ро­му тлi­ли iск­ри. - А до хлоп­цiв, не­бiй­сь, про­вор­на, - зло увер­нув вiн. - Да­вай вi­хоть!


Христя скру­ти­ла вер­чик со­ло­ми, за­па­ли­ла i по­да­ла Грицько­вi.


- То ти ж ска­жи Пи­ли­по­вi, щоб безп­ре­мiн­но дос­та­чив гро­шi, - ка­же Грицько, по­ло­жив­ши вi­хоть на люльку. Огонь про­бiг впо­довж йо­го ви­ду, ос­вi­тив на­суп­ле­нi бро­ви, сi­рi сер­ди­тi очi, кот­ри­ми вiн блим­нув на Хрис­тю… Здається, трiс­ку­чий мо­роз та­ким хо­ло­дом не дих­нув би, як гля­нув вiн на неї.


- Скажу, ска­жу.


- Ска-а-жу-у! - про­мо­вив Грицько, сплю­нув, на­ки­нув коб­ку на го­ло­ву й пi­шов з ха­ти.


- Звичайний дядько, нi­чо­го ска­за­ти. Пi­шов - i не попро­щався! - ска­за­ла Хрис­тя.


- Жди ти вiд Грицька зви­чай­нос­тi - дiж­деш­ся! Вiн уже i зви­чаї людськi че­рез свою пи­ху по­гу­бив, - про­мо­ви­ла, зiтх­нувши, Прiська i зно­ву поб­ра­ла­ся в ку­то­чок на пiл, на своє мiс­це.


Тяжка, пе­ку­ча ту­га об­ляг­ла її сер­це, важ­кi дум­ки об­сi­ли го­ло­ву, її дов­ге жит­тя розс­ти­ла­ло­ся пе­ред нею… Де її ра­дощi, де тi ве­се­ло­щi? День у день ро­бо­та, день у день пра­ця - нi згу­ля­ти, нi спо­чи­ти. А нуж­да яка бу­ла, та­ка й є; з са­мо­го мал­ку як при­че­пи­ла­ся - та й до­сi… Що бу­ло доб­ро­го в сер­цi, що бу­ло жи­во­го в ду­шi - як той ша­шiль, во­на про­точил­а: i кра­са бу­ла - не знать ко­ли зно­си­ла­ся; i си­ла бу­ла - не знать де дi­ла­ся; якi на­дiї бу­ли - i тих не­має; зостал­ася од­на - доч­ку прист­роїти, та то­дi хоч i вмер­ти… Без жа­лю, без ту­ги, ско­рi­ше ра­дi­ючи, ки­ну­ла б во­на сей свiт: та­кий вiн їй гiр­кий та об­рид­лий, тем­ний та непривiтни­й… Там - хоч вiч­ний од­по­чи­нок; а тут - нi спо­чинку не­має, нi єди­ної од­радiсної хви­ли­ни… Ще й так во­на дов­го про­тяг­ла: дру­го­го б роз­да­ви­ло та­кою ва­гою нуж­ди та го­ря або зас­та­ви­ло ру­ки на се­бе на­ло­жи­ти; во­на ж усе пе­ре­тер­пi­ла, все пе­ре­мо­гл­а… Не ди­во, ко­ли в со­рок лiт прий­шло­ся по­сивiти; гли­бо­кi зморш­ки по­рi­за­ли ви­со­ке чо­ло, покарбували ­ко­лись пов­не рум'яне об­лич­чя, спер­шу висуш­ивши та ви­в'я­ли­в­ши йо­го; во­но ста­ло жов­те, як во­щина; ви­со­кий стан осiв, пря­ма спи­на зiг­ну­ла­ся у ду­гу, а ко­лись блис­ку­чi очi по­гас­ли-поб­лiд­ли, як блiд­не квiт­ка на мо­ро­зi… Ве­ли­кi заш­по­ри за­га­ня­ло жит­тя у сер­це Прiсьцi, страшним мо­ро­зом ку­ва­ло їй ду­шу! Як му­че­на, си­дi­ла те­пер во­на на по­лу, i не хо­тi­ло­ся їй ди­ви­тись нi на що, не хо­тi­ло­ся ди­ха­ти; спус­тив­ши очi, во­на важ­ко зiт­ха­ла… Бу­ря ви­ла й одк­ли­ка­ла­ся бо­лiс­тю на її ду­шi, на кiст­ках, на сер­цi.


- Ви б ляг­ли, ма­мо, спо­чи­ли, - упо­рав­шись ко­ло пе­чi, ка­же Хрис­тя.


- Його вже не бу­де сьогод­нi, - про­мо­ви­ла глу­хо Прiська. - I то - спо­чи­ти… - i, про­тя­га­ючи свої си­нi ко­ря­вi ру­ки, полiз­ла на пiч. Кiст­ки їй лу­ща­ли; са­ма во­на стог­на­ла.


Христя гля­ну­ла на ма­тiр, про­ве­ла її пог­ля­дом аж на пiч - i на сер­цi у неї по­хо­ло­ну­ло. Та­ка ма­ти ста­ра, зi­сох­ла, немощ­на… Нев­же й во­на до­жи­ве до та­ко­го? Не до­ве­ди, гос­по­ди!


Цiлу нiч про­ки­да­ло Хрис­тю ма­те­ри­не важ­ке зiт­хан­ня; їй не раз чув­ся i її за­дав­ле­ний плач.


- Мамо, ви пла­че­те? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. I плач, i зiтхан­ня на який час за­ми­ра­ли… Вi­тер пок­ри­вав їх своїми жалiс­ливими за­во­да­ми.





II



***


Недарма жу­ри­ла­ся Прiська; не­дар­ма цi­лої но­чi не спа­ла, то гiр­ко пла­чу­чи, то важ­ко зiт­ха­ючи: уже тре­тiй день ми­нув пiс­ля Ми­ко­ли, а Пи­ли­па все не бу­ло. Щод­ня во­на бi­га­ла до Здо­ри­хи до­вi­да­ти­ся, чи не приїхав її чо­ло­вiк? По­ки ж Здо­ра не бу­ло, ще та­ки на­дiя жи­ла у її сер­цi, во­ру­ши­ла­ся на са­мо­му днi, грi­ла; а як Кар­по приїхав та ска­зав, що Пи­лип, спро­дав­шись, пi­шов вiд нього i бiльше йо­му не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти, - нi жи­ва нi мерт­ва вер­ну­ла­ся Прiська до­до­му… У го­ло­вi в неї гу­де, у ву­хах дзво­не, в очах жов­то… Во­на не змог­ла сло­ва ска­за­ти; як зляг­ла, то про­ле­жа­ла, на­че де­рев'яна, до дру­го­го дня.


На дру­гий день пiш­ла роз­вi­ду­ва­ти по се­лу

1 2 3 4 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"