Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

274
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 168
Перейти на сторінку:
- хто приїхав? роз­пи­ту­ва­ти - чи не ба­чи­ли де-не­будь її Пи­ли­па? Iван Кнур хва­лив­ся, що ба­чив йо­го в шин­ку; Грицько Хо­мен­ко розка­зував, що во­ни во­ди­ли­ся з Ула­сом Заг­ни­бi­дою; Дмит­ро Шка­руб­кий ка­зав, що ба­чив на са­мо­го Ми­ко­ли, як Пи­лип ви­хо­див з мiс­та. "Ку­ди се?" - пи­тав­ся Дмит­ро. "Додом­у". - "Хi­ба спро­дав­ся?" - "Спро­дав­ся", - од­ка­зав Пи­лип i вда­рив по ки­ше­нi ру­кою. "А то що ме­те?" - спи­тав­ся Дмит­ро. "То не про нас ме­те!" - смi­ючись, од­ка­зав Пи­лип. "А про ко­го ж?" - "Про тих, що в рид­ва­нах їздять та бо­яться хо­ло­ду", - i, за­ре­го­тав­шись, пi­шов со­бi геть.

Другi, ко­го не пи­та­ла Прiська, ка­за­ли, що не ба­чи­ли i в вi­чi її Пи­ли­па, гу­ди­ли го­ди­ну, гу­ди­ли до­ро­гу, за­би­ту та зане­сену снi­гом; нах­ва­ля­ли­ся, що зро­ду-вi­ку вдру­ге не поїдуть на сю яр­мар­ку; роз­ка­зу­ва­ли, що ба­га­то на­ро­ду по­мерзло; то­го вже й не лi­чи­ти - хто но­гу, або ру­ку, або нiс одморо­зив… I по­лi­цiя, i ста­но­вi їздять усю­ди, роз­ри­ва­ють бур­ти снi­гу та ви­би­ра­ють за­ду­бi­лих… "Як дров тих насклад­ано у по­лi­цiї!" - до­дав Пет­ро Усен­ко.


Вернулася Прiська до­до­му зап­ла­ка­на та за­жу­ре­на. Хри­стя со­бi пла­че; од­на од­нiй сло­ва не ска­же. А тут ще й Гри­цько на­до­лу­жує: щод­ня iде по­душ­не пра­ви­ти - i сьо­годнi iде, i завт­ра iде.


- Де ж ме­нi но­го взя­ти? Бач же - Пи­лип не вер­тається, - пла­чу­чи, од­ка­зує Прiська.


- Винокурню за­ку­рив, ма­буть! - доїдає Грицько. - Усi уже вер­ну­ли­ся, а йо­го не­має.


- Може, вже й не вер­неться нi­ко­ли… - ка­же Прiська.


- Не вiзьме йо­го ли­ха го­ди­на! Та­ко­го нi­що не бе­ре! - кри­чить Грицько, та по­вер­неться ще до Хрис­тi i поч­не їй гол­ки за­га­ня­ти… все про хлоп­цiв їй пле­ще. Хрис­тя знає, ку­ди се Грицько стри­же, та мов­чить, щоб ще бiльше не роз­дра­тув­ати.


Грицько - ба­га­тир, ду­ка: у йо­го три па­ри во­лiв, двi шка­пи, цi­ла сот­ня овець; два дво­ри - один у най­ми дає, у друго­му сам з жiн­кою та не­жо­на­тим си­ном жи­ве. Ти­хий йо­го син Фе­дiр i з се­бе гар­ний, ро­бо­чий, слух­ня­ний; горiлк­и не п'є, по шин­ках не во­ло­читься. Усе б га­разд, та… сва­тав во­се­ни Грицько Фе­до­ра на Ряб­чен­ко­вiй Хiв­рi, хоч по­га­нiй, за­те ба­га­тiй дiв­цi, а Фе­дiр вiзьми та й од­кинься: "Нi за що не вiзьму Хiв­рi". - "А ко­го ж то­бi? По­пiв­ну яку?" - "От, - ка­же Фе­дiр, - гар­на дiв­ка у При­ти­ки - Хрис­тя". Гриць­ко гля­нув так на си­на, мов йо­го хо­тiв наск­рiзь про­ни­за­ти. "У При­ти­ки?.. Гар­на, та що має?" - грiз­но спи­тав­ся. I вже бiльше Фе­до­ра не си­лу­вав.


З то­го ча­су нi­ко­ли не ми­нав слу­чаю тим або дру­гим При­тицi на­со­ли­ти. А Фе­дiр, як на те, де­дальше все бiльше при­падає до Хрис­тi; не так во­на до нього, як вiн до неї лип­не. Лю­ди по се­лу по­ча­ли го­мо­нi­ти: при­ча­ру­ва­ла Хрис­тя Федо­ра та й глу­зує з йо­го. По­чув Грицько та ще дуж­че ска­зився: ви­ла­яв Фе­до­ра, тро­хи не бив i нах­ва­ляв­ся, що вiн сього При­ти­ку з усiєю сiм'єю з свi­ту зже­не; так ото Хрис­тю де стрi­не, за­раз i поч­не їй очi хлоп­ця­ми ви­би­ва­ти. От i те­пер: не од­ну, не двi гол­ки заг­нав вiн i без то­го в ура­же­не сер­це… Хрис­тя мов­ча­ла. Та й що їй ка­за­ти? Чи їй те­пер до тих хлоп­цiв, ко­ли у своїй ха­тi та­ке ли­хо? Уже Прiська вступи­лася за неї.


- Що це ти вер­зеш та­ке, Гриньку? - спи­та­ла. - Ко­ли не по­бачиш Хрис­тю, то все хлоп­цi та хлоп­цi…


- А ти гля­диш за своєю доч­кою? - грiз­но за­пи­тав Гриць­ко. За­ще­мi­ло, за­бо­лi­ло ма­те­ри­не сер­це. I без то­го важ­ка ту­га на­да­ви­ла йо­го, а та­ка об­ра­за прой­ня­ла, не­на­че ши­лом, до са­мо­го краю.


- Гляди вже ти кра­ще за своїми дiтьми, а не прий­шов чу­жих учи­ти… - об­раз­ли­во од­ка­за­ла во­на.


- I нав­чу!.. нав­чу! - гу­кає Грицько.


- Чому ж ти нав­чиш? Ти б ще дуж­че за­лив очi, то бiльше б по­ба­чив, - не ви­тер­пi­ла Прiська, на­тя­ка­ючи на те, що Гри­цько прий­шов ви­пив­ши.


- А ти ме­нi не ка­жи сього… I ти ча­рiв­ни­ця, i твоя доч­ка та­ка! Ви тiльки й знаєте хлоп­цiв за­ма­ню­ва­ти та ча­ру­ва­ти.


- Яких хлоп­цiв? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська.


- Не знаєш? Удаєш се­бе свя­тою? А хто мо­го Фе­до­ра з ума звiв? Хто йо­го на­пу­вав, пiд­ку­рю­вав?.. Не знаю, ду­маєш? Мов­чи ж!


I, свi­нув­ши, мов гост­ри­ми но­жа­ми, очи­ма, вiн стук­нув две­ри­ма та й по­тяг з ха­ти.


До ли­ха - та ще ли­хо; до пе­че­но­го - та ще вог­ню при­кла­даю­ть…


- Що це, Хрис­те, ка­жуть? 3а ко­го се ка­жуть? - з до­ко­ром i сльоза­ми по­вер­ну­ла­ся во­на до доч­ки.


Та сто­яла, як стi­на, нi­ма, як крей­да, бi­ла. Во­на зля­ка­ла­ся тiї бу­чi, що збив Грицько; во­на зля­ка­ла­ся йо­го пог­ля­ду страш­но­го, йо­го го­ло­су крик­ли­во­го. Во­на сло­ва не ска­за­ла ма­те­рi, так i вда­ри­ла­ся в сльози.


- Так це прав­да?.. прав­да?.. - кри­ча­ла з та­ким бо­лем ма­ти, мов у неї сер­це роз­ри­ва­ло­ся.


- Мамо, ма­мо!.. Нi єди­но­го сло­ва прав­ди не­має! - рида­ю­чи, од­ка­за­ла Хрис­тя.


Прiська не зна­ла, чо­му вi­ри­ти, ко­го слу­ха­ти. Дум­ки у її го­ло­вi плу­та­ли­ся, розд­во­юва­ли­ся: то учу­ва­ла­ся їй страш­на бу­ря, уви­жа­ла­ся за­вi­рю­ха, крик людський, за­ми­ран­ня; во­на чує го­лос Пи­ли­пiв, во­на ба­че йо­го без­по­мощ­но­го, як вiн хо­ває оду­бi­лу го­ло­ву в снiг… сер­це її рветься над­воє; то - пе­ред очи­ма не­дав­ня спiр­ка з Грицьком, йо­го на­тя­кан­ня про Хрис­тю… Бог знає! Хi­ба приз­нається ви­ну­ва­та доч­ка ма­те­рi?.. I її сер­це не рветься, а за­ми­рає, пе­рес­тає би­ти­ся; щось важ­ке да­вить ду­шу, чор­ною за­по­ною зас­ти­лає очi. Гос­по­ди, яка їй му­ка! яка лю­та та тяж­ка му­ка!


Короткий день ми­нає, нас­тає нiч зим­ня, дов­га пилипiв­ська нiч. Чо­го за ту пiч не пе­ре­ду­маєш? Якi дум­ки не пе­рей­дуть че­рез го­ло­ву, че­рез сер­це? А Прiська ж то за всю нiч i на во­ло­си­ну не зас­ну­ла: як ляг­ла зве­чо­ра, та цi­лу нiч тiльки й чут­но бу­ло її гли­бо­ке зiт­хан­ня, її гiр­ке схлипу­вання. Хрис­тя теж дов­го не спа­ла: во­на бо­яла­ся, як то бу­ло прош­лу i по­зап­рош­лу нiч, ма­тiр роз­ва­жа­ти… Знав Грицько, ко­ли їй вiд­дя­чи­ти… А жа­лос­тi в йо­го - нi капельк­и!.. Як їй те­пер за­вi­ри­ти ма­тiр, що во­на не ви­ну­ва­та? Вiд­крити їй усi таємнi роз­мо­ви з Фе­до­ром? Яка ж доч­ка-дiв­ка вiдк­риє мо­же, i та­ке, за що ма­ти, доз­нав­шись, i ко­су нам'я­ла б; а як не знає, то во­но й бай­ду­же… Як же йо­го ска­за­ти їй, та ще те­пер, ко­ли сер­це ма­те­ри­не i без то­го обливається­ кров'ю, ко­ли, мо­же, во­на тiльки й ба­чи­ла, тiльки й чу­ла го­лос батькiв, як ви­ряд­жа­ла у яр­ма­рок? Жур­ба та до­са­да гнiз­ди­ла­ся

1 ... 3 4 5 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"