Читати книгу - "Гордовита пара, Куліш П."

XI

Засумував же тяжко наш Осауленко після сього, занудив світом несказанно. З лиця спав, аж почорнів од великої туги, і все в пасіці з дідом пасічником сидить. Воно то й треба було його помочі, щоб на зиму бджоли установити, так коли ж він і додому не навідається, там і ночує у курені, і все - розказував опісля дід,- все мовчки плаче, а вночі встане і навкруги пасіки, мов неприкаяний, блукає. Не довго ж се й проволоклось. Казали добрі люде: “Бережіть ви сього чоловіка!” Та як його вберегти? То не дитина. Він і діло робить; і нікому важкого слова не скаже, і богу молиться, тільки знай мовчить та сумує, та чахне, мов свічка тане.

XII

На самого Наума,- каже бабуся,- що дітей люде до дяка оддають, ідуть наші селяне через греблю до церкви, аж дивляться: на стрижні Осауленкова шапка плавле. А в його була запорозька кабардинка з кабарди,- йому в Січі подарована, як горілку возив у Січ. Дивуються люде й жахаються: щось воно не добре віщує. Коли ж дівчата: “Гляньте, гляньте, вінок з сухих васильків та чорнобривців!” Справді, де взявся, виплив із-за осоки такий само вінок, як був на молодій сотничці. Почало бистриною шапку крутити, а тут вітрець повіяв... І сплилась шапка докупи з віночком, і попливли по стрижню в парі.

“Е, та се ж воно щось є тут негарне,- сказали старі люде. - А шукайте човна, давайте невода!” Закинули невід.- Так і єсть! Витягли їх у парі. Обнявшись, вони в воді лежали... Що то страху було на них дивитись, що то жалощів! Прибіг кіньми сотник, і теща з ним приїхала. Ну, вже тут і розказати не можна,- говорить було бабуся,- якого було плачу та лементу. Зараз їх і поховали: здобули в когось готову простору домовину. Над ставом, поміж вербами й поховали їх у одній домовині. Нехай їх уже господь хоч на тім світі не розлучає!