Читати книгу - "Пригоди маленького Мобіка, Народні"

– Що ж робити? Він зараз піде і я знову не зможу потрапити додому, – у Мобіка від цієї думки аж сьози на очах виступили.

Тим часом хлопчик з мамою вже збиралися йти. Мабуть, вони так і не знайшли тут потрібного телефончика. Але що це? Хлопчик запримітив маленького Мобіка, який відчайдушно барабанив кулачками у скло.

– Матусю, купи мені, будь ласка, отого маленького телефончика, – попросив хлопчик.

– А чому саме цього, синочку?

– Дуже вже він мені сподобався.

– Давай спершу хоч подивимось на нього, – і мама попросила показати телефончик.

– Стривайте, але ж він не з нашого відділу, та й, взагалі, не з нашого магазину. Цю модель ми вчора саме розпродали, – здивувався продавець. – Дуже вже вона подобається людям. Звідки ж ти тут узявся?

– Я... я... я випадково сюди забрів, – тремтячим голосом промовив зляканий Мобік.

– Ну коли так, то можеш іти з цим хлопчиком. Я тебе не затримуватиму.

Як же зрадів Мобік!

– Дякую Вам, – вигукнув він.

– Дякуємо, – в слід за ним сказали хлопчик з матір’ю.

Новий друг поклав Мобіка у кишеню свого рюкзачка і вони попрямували до виходу.

По дорозі додому Мобік ближче познайомився з хлопчиком. Він дізнався, що того звуть Івась. Телефончик розповів йому свою історію.

– Не хвилюйся, – заспокоїв Мобіка Івась, – я допоможу тобі, бо пам’ятаю, де знаходиться ця крамничка.

– Буду тобі дуже вдячний, – відповів Мобік.

Прийшовши додому, хлопчик повинен був ще зробити уроки, а вже потім піти гуляти та забігти у крамничку старожитностей. Тому як не хотілось Мобіку чим швидше потрапити до дідуся, він був змушений почекати. І вирішив телефончик подрімати.

Івась за цей час виконав домашнє завдання з української літератури та географії. Потім він написав твір про те, ким він хоче стати, коли виросте. Дійшла черга до математики. Тут робота і зупинилась. Як не старався Івась розв’язати приклади, але нічого не вдавалось. Він і множив, і ділив, і у стовпчик, і у лінійочку, проте відповідь ніяк не зійдеться з правильною. Тут уже й Мобік прокинувся.

– Мобіку, друже, ніяк не дається мені та математика, що ж робити?

– Давай, сьогодні я тобі допоможу.

– А ти що вмієш? Ти також математику вивчав?

– Ще й як умію. Я тобі будь-які числа помножу чи поділю, що хочеш зроблю.

– От чудово!

– Та це лише сьогодні. Все це ти повинен навчитися робити самостійно, не завжди ж я буду поруч. Згода?

– Домовились.

Мобік за одну хвилинку справився з завданням, а вже через якусь хвильку часу Івась, відпросившись у матері, прямував до знайомої крамнички. З кишеньки Івасевого рюкзачка весело наспівуючи улюблену пісеньку виглядав Мобік.

– Он, он вона! – загукав Мобік, здалеку впізнавши рідну маленьку крамничку. – Івасю, а давай я тебе сфотографую та запишу твій голос і адресу на згадку. Може, колись побачимося ще.

– Давай. А ти не згубиш моє фото?

– Та нізащо. Я запишу фото і назву його „ДРУГ ІВАСЬ”.

– Добре, Мобіку, і я тебе не забуду, приходитиму до тебе у крамницю.

– Спасибі тобі, Івасю. Постав мене он туди, біля віконця, а далі я сам побіжу до дідуся,– попросив Мобік, коли хлопчик увійшов у крамницю.

Івась так і зробив.

– Ну, бувай, Мобіку. Щасти тобі!

– До побачення! Не забувай мене.

Дідусь собі дрімав на тій самій полиці та на тому самому місці, що й раніше. Це, мабуть, він вперше заснув від часу, коли пропав Мобік. Старенький дуже переживав за свого внука. Проте відчував, що з Мобіком усе гаразд, що вони ще зустрінуться. Малий просто бешкетує,– вирішив він, і заспокоївся. Йому снилася простора квартира та чудовий гарнітур з широкою полицею, на якій він стояв, неначе король. Час від часу, коли до господарів хтось телефонував, він неспішно та голосно дзвенів, кличучи їх. Аж тут почувся якийсь шум. І бачить у сні дідусь, що господар несе новеньку маленьку блискучу Мобілочку і кладе поруч на полицю.

– Я сумувала за тобою, – сказала красуня.

– Хто Ви? – чемно запитав дідусь.

– Я сумував! Я сумував! Дідусю, як же я сумував за тобою! Я більше ніколи не втікатиму від тебе!

Дідусь враз прокинувся:

– А де ж прекрасна Мобілочка та простора кімната? Невже це сон?

– Ні, дідусю, це не сон, я повернувся! – радісно кричав Мобік, не розуміючи, чому дідусь так знітився.

– Мобік?! Невже? Куди це ти, бешкетнику, подівся? Я уже й не знав що думати. Не шкодуєш старого зовсім. От був би у тебе шнурочок, як у мене, нікуди б ти не дівся, – бурмотів дідусь-Телефон.

– Не треба сердитись, дідусю. Зі мною такі пригоди трапились. Я тобі зараз усе розповім.

І, зручно вмостившись біля дідуся, Мобік розповів про Івася, про дівчинку Маринку, про бешкетників у парку, про рибину, яка проковтнула його, про свою роботу у рибалки, про те, як він потрапив у великий супермаркет та зустрів інших телефончиків. А дідусь слухав, усміхався та похитував головою. І не було відомо, чи він вірив Мобіку, чи думав, що все це вигадка.