Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій"

І коли ті млинці смажилися, з глибу землі почувся жахливий гавкіт (дивна річ: коли пишу ці рядки, довкола мого дому собаки також зняли неймовірні брехи), а ще почулися рики поганих тварин і тих, як писав поет із XVI століття, що "наслідують темінь". І тоді земля розступилась і з неї почали виростати дивні почвари: величезні, роздуті, карачкуваті, білоокі, чорнозубі, лахматі, головаті, голозаді, ногаті, лапаті, а всі сморідкі, й пішли одне за одним, як динозаври, бронтозаври і всілякі інші заври, а коли доходили до дівки-тіні, стрибали й перелітали через її тіняву плоть.

— Хай твій дух, — закляла баба Пуця, — того не боїться! Збережи ясність ума, Симоно, й думай лишень про свого Семена. Бога забудь, коли шукаєш ради в духів, бо ще ніхто не спромігся поєднати небо й пекло, не здолаєш того й ти. Бог допомагає — нечиста сила відмовляє, біс допомагає — Бог одмовляє. І це, Симоно, все одно, що ніч і день, бо не може бути вдень ніч, а вночі день, хіба що коли сонце западається.

І вони обидві на хвилю позавмирали, ніби вийшли душами зі своїх тіл, залишивши самі опудала, але недовго так тривало, бо душі знову в них повернулися; може, хіба трохи інакші, як були.

— А тепер сідай, Симоно, не стій! — завершила баба. — Задери спідницю, але пахвину прикрий. Зваримо пшоняну кашу та й біб.

І баба Пуця всунула їй горщика із пшоном та бобом впритул до її лона, яке поступово почало розпікатися.

— Еге, еге, добра ти учениця, — мовила баба. — Зараз каша закипить! — І вона зашелестіла з присвистом, як вужака. — Хоч не буде, хе-хе, полум’я і хоча поклала між твої фалди все сире, хі-хі, зараз воно буде вчас. Припікає?

І Симоні почало й справді розпікатися лоно, аж закинула голову й побачила місяця, чи Діяну, супроти себе — лице в лице. І холодне сяйво скресилося з чорною кригою її очей, відтак заскреготала зубами, а з темного рота виповз вуж стогону. І їй здалося, що лоно її і фалди одежі біля нього солодкаво-гірко куряться. Запеклó ще більше, хоча в очах, у серці і в інших вудах крига так і не розмерзлася.

— А тепер проказуй разом зі мною, — наказала чавунним голосом баба Пуця. — Нічого не думай і не вигадуй, розтуляй тільки рота, і воно саме прокажеться: слова я вже в тебе заклала, я просо й біб — у кашу.

І вони рецитацією проголосили просто в місяцеву пику Діяни, а може, проячали, а може, й проспівали:

Ми тут печемося, щоб ти, цього жару причина, з’явився.

Жар твій жадає тебе, кличе тебе твій вогонь.

Прийдеш сюди, то не буде жарúти вогонь невблаганно,

А не прибудеш сюди — здалека він припече[1].

— Все! — вказала баба Пуця й почала помалу розтавати, як згущений клубінь туману чи крижаний стовп, покритий лепом, аж доки знову стала тією ж смирненькою, біленькою та лагідною бабусечкою. — А тепер іди додому й спи. Хоч стривай: спробуй каші, чи добре вварилася?

Симона черпнула пальцем пшона й поклала до рота.

— Пшоно зварилося, — сказала.

— А біб?

Дівка намацала бобину й кинула до рота, відтак пожувала.

— І біб як масло, — сказала.

— Тоді все гаразд, — мовила втомлено баба Пуця. — Іди собі, бо я зморилася нівроку — всю силу на тебе витратила. — І раптом вигукнула тоненько: — А плáти ж не дала!

Симона розтулила зопрілу долоню лівої руки, і в ній зблиснув дукат. Маленька темна рука вихопила яскраве кружальце, і стара, як курка, зі сміхом пурхнула в розчинені двері, які з ляском за нею зачинилися. Відтак почувся такий звук, що його видає таки курка, коли вмощується на сідалі.

Симона натужно звелася, лоно її й досі пекло, але жарінь потроху спадала. Перегукувалася сторожа, і ляментували, як то звичайно буває о цій порі, собаки. І дівці-тіні здалося, коли зморено тяглася, що той собачий лямент нагадує парубочий хор на вулиці, що зграйно виступає супроти дівочого, а співають і ті, й ті: парубки — низькими голосами до дівчат, а дівчата — високими до парубків; часом голоси підносились аж до виття (це дівочі), а часом крилися й гризлися (парубочі). І дівка-тінь дибала негнучкими ногами під той голосистий супровід, відчуваючи на лиці легку остуду, бо вітерець, який перед тим бавивсь у листі, тепер знайшов собі пляц на її ланітах. І їй здалося, що дівки й сучки, котрі завели оцю співну вулицю, роздрочені отак через неї і нею-таки, тим-то нема кінця тому гавкотінню, адже всі вони вже довідалися, що вона вчинила. І, ніби музика до того співпащекування, озвалося зі стріх кілька пугачів, які зловісно загукали, і той зловісний гук став, як гра на дуді.

А коли вступила до хати й потерплими руками скинула горішню одежу, залишившись у самій сорочці, і як упала на ложе, настала та уроча хвилина, коли тяжко зітхають покинуті коханцями коханки, нерушно закоцюбнувши в постелі. Витягуються цілим тілом і лежать нерушно, залишивши живими тільки очі та серце. І серце буває тоді сполучене з очима линвочками, порожніми всередині, а через ту порожнину котиться до очей від серця печаль. Відтак виливається через очі, як вода, тільки гірко-солона. І той струмок тече й тече в ніч, але не розтікається, а всмоктується назад у шкіру щік, відтак повертається до того-таки серця. Тоді вони, ці покинуті коханки, забувають власне зло, але не забувають зла, учиненого їм. І те зло катує їх, як магістратський кат, уживаючи до того всіх своїх страшних приладь: заливає до носа розпечену сірку, а до рота — розтоплене-таки оливо. А потім трощить кістки чи забиває в дибу й підвішує, вивернувши назад руки. А по голій спині хльоскає немилосердно карбачем. І тільки одна вільга надається цим нещасним: оці струмки від серця та очей, що вимивають гіркий біль і солону отуху із задимленого маленького пекла в грудях. Однак не всі бувають при цьому покірні й податливі. Є й такі, як наша Симона, яка також не може заснути, бо має цілком нерозумну надію, тож благає чи Бога, чи чорта, сама не відає кого, їй допомогти. Перевертається з боку на бік, і ложе їй робиться твердіш за камінь. Важко зітхає, б’ється тілом, лягає ниць, а тоді горілиць. Замість дверей у її хаті — очеретяна завіска, і саме тоді, коли Симона хоче вже вити, як псиця до місяця, та завіска схитується і в ній замальовується постать баби Пуці з горнятком у руках, з якого виливалося, а часом прискало голубувате їдке світло.

— Принесла тобі зілля і чари до нього, — зашепотіла баба. — Повторимо те, що казали, бо з першого разу його не взяло. Може, тоді він із татарами різався. А коли чоловік воює по-доброму, як це кажуть, чари його, обіясника, не візьмуть. Та не журися, Симоно, не таких скручували в ріг. Покликала цього разу духів пітьми старшеньких і страшніших за отих перших недорік. Чи ж бачиш їх?

Симона бачила, але чи були вони страшніші од тих потвор, яких уздріла в дворику баби Пуці, сказати не могла. Вилазили із землі, лаштувалися, як вояки у шики, і йшли по чотири в ряді, а всіх їх хтозна і скільки. Попереду урочисто ступали музики: трубач, який дув у трубу, аж очі йому вилазили, а щоки надувалися, а мармиза стала червона, ніби залита кров’ю; по тому йшов хорунжий, схожий на барана, котрий ніс хоругву, — і сам чорний, і хоругва, а на ній наліплена диявольська п’ятикутна зірка, із ніжок якої, ніби червона барва, сочилася і спливала вихилясами долі кров. Після хорунжого їхав на чорному коні ротмістр цієї хоругви, і то був без найменшої одміни правдешній цап. Тільки великий, як то буває віл, також чорний і з рогами, химерно закрученими у формі скарлючених і звинутих людських тіл, — очевидно, то були насаджені на шпиці ті, кого баба Пуця скручувала в ріг. І ті скручені й насаджені на шпиці чоловічки розтуляли, скільки могли, роти й безперестанку волали.

Але не цього цапа покликала баба, а іншого, волохатого, в якого звисали довгі чорні кудла і на роги якого не було нашпилено невірних коханців, і не такого великого, як той ротмістр. А ще лився в того цапа з очей потік світла, як то бува вночі через вікно, зашторене крепом, але з діркою посередині, власне, з двома — на кожне око. А з ніздрів сипалися іскри, з рота ж вряди-годи вибухали язики полум’я, відтак здавалося, ніби той цап облизувався. І, дивлячись на те страховисько, Симона, яка вже не лежала, а сиділа на ложі, відчула, що її коса стала сторч до стелі, як ріг. А її очі полізли з очниць, наче раки, а може, також рогом стали, тобто насадилися на тоненькі вістряки. Але це вона перелякалася так лишень назовні, в нутрі лишалася спокійна, навіть цікавенька, а так буває в усіх дівчат.

— Хе-хе, жахнулася, — сказала мирно баба Пуця. — Це добре, бо значить, що цей бісової матері син потужний. А такого нам треба, інакше твого обіясника не взяти.

І тут цап заговорив трубним голосом, а може, це так заговорила труба, в яку дув на чолі хоругви бісів трубач.

— Чого, володарко, покликала? — спитав цап.

— Хочу, — сказала баба тим голосом, який був у неї, коли стала чорна й висока, тобто чавунним, хоч сама в чорну й високу не перетворилася, — щоб пішов туди — не знаю куди, але де шаландається обіясник цієї дівки, який привів її в тяж. Йди, цапе, і розшукай нечестивця, а розшукавши, принеси на хребті "милий кохання тягар", щоб його ця любка знову могла пестити, як собі захоче, хоч той і капосник, і блудій, хай йому грець із перцем і пиріг з колючками! Але нічого лихого йому не роби, бо це вчинить йому Симона за моєю наукою. За годину щоб був тут! Ширяй! Оп-ля!..

Баба Пуця мала рацію, коли казала, що під час першого їхнього із Симоною чарування молодецький рицар неоціненної печалі князь Семен Лико змагався в лютому бою з татарами, вислідивши їхній чамбул, що розіклався кошем біля невеличкої річки зі здобутим ясиром. І тоді, коли з’явилась у небі Діяна, з диким гуком упав зі своїм загоном на той кіш, відтак почалася різня, в якій князь, як завше, був перший, найхоробріший і найуправніший. І тривав бій доти, доки чинилося в дворику баби Пуці чарування, отож поїсти йому Симониної каші із пшона та бобу, так дивно звареної, не довелося. Тільки якоїсь хвилі відчув, коли дістав вільгу від рицарського справунку, що його плоть затверділа. Але таке в нього часто траплялося в менті найвищого бойового піднесення (а насправді це сталося тоді, коли Симона доварила на своєму лоні кашу), тож, не розібравшись до ладу, наш молодецький рицар заволав щосили і знову кинувся туди, де кипіла січа.