Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Очі мала голубі й холодні, українська мова в неї була педагогічно правильна й мертва, і вона не так проказувала, як вичавлювала із себе слова. Але мене вона любила, жорстко, немилосердно, а коли виказувала за якісь малі переступи (великих я не мав, був-бо нешкодливий), то била мене словами гірше й болючіше, ніж лупнем. Загалом же, лупня не давала ніколи, бо не потребувала того, зате нотації читала залюбки. Я завжди входив у квартиру з легким трепотом у душі, бо знав: як тільки переступлю порога, мене відразу ж оглянуть її тверді очі, вимічаючи, чи не подер я одежі й чи не замазав її, а що я був хлопцем, то одежу дер і мазав, на що виробив собі імунітет, тобто, коли це траплялося, відразу ж починав ревти й, белькочучи, оповідав якісь неймовірні, вигадані про себе жахи — як це сталося, що я таки недогледів і провинився. Це мене рятувало тільки частково, бо нотацій я уникнути все одно не міг, але нотації бували трохи м’якші. А що не терпіла, аби я був неохайний, наказувала мені відразу ж роздягатися, ставила воду, вимивала й перевдягала мене в чисте — я мусив, як і вона, бути чистюлею й охайно вбраним. Води вона потребувала багато, бо й сама щодня милася і кілька разів на день парфумилася, через що в нас у хаті стояв запах, ніби в перукарні. До речі, це була картина, коли вона ходила по воду (тоді, коли я був ще малий, згодом цю місію було перекладено на мене); в нас у комірчині мала постійно стояти повна жерстяна ванна з водою; так-от, брала відра, і вони якось недоладно привішувалися до її монументальної постаті, і йшла до колонки, що стояла неподалік нашого дому, із виглядом панії, котру продали в рабство й примушують робити чорну роботу. Але в ній відчувалася не так пригнічена упокореність, як виклик і звинувачення всім, що її бачили, бо вони, ті люди, котрі її бачили, мали б здогадатися, кинутися до неї, забрати відра, а по тому мати собі за ласку носити їй воду й надалі, а що вони й не збиралися того чинити, то мати відверто їх зневажала й несла при цьому таке обличчя, глянувши на яке, кожному мало б стати соромно за те, що вони не збиралися їй допомогти і вона сама несе собі воду. І тільки одного чоловіка із наших сусідів вона в такий спосіб зуміла примусити соромитися й кидатися їй назустріч, щоб допомогти, — це був Іван Касперович Кущ. Він запопадливо кидався до неї й просив її дозволити йому пособити. Мати ставила відра на землю, Іван Касперович їх підхоплював, і це була друга картина, яку, до речі, замалював і показав мені якось наш каліка Георгій Ковальчук, котрий не тільки писав бездарні любовні повісті в романтичному стилі початку XIX століття, а й малював; до речі, теж по-любительському, але й без тієї наївної неповторності, якої досягають народні художники. Так-от, Іван Касперович волочив наші велетенські відра, обливаючись потом, бо вони йому явно були не під силу, а за ним спокійна, горда й велична, я сказав би, могутня, штивно ступала, звівши завмерле обличчя, моя мати, вища від Івана Касперовича більш як на голову і, мабуть, утроє за нього важча. Відра ж треба було тягти стежкою вгору, а тоді й по сходах у галереї, от чому в Івана Касперовича так щедро котився з лоба піт. Зате часом мати милостиво запрошувала Івана Касперовича й Галинку до себе на чай, але тільки тоді, коли Олька десь шаландала. І ці чаювання бували й для мене немалим святом, адже ми ніколи не скликали гостей і не відзначали жодних свят. І тоді моя мати ніби перетворювалася; ні, в неї не зникала пиховитість чи погорда, не переставала вона дивитися на гостей із холодним прижмурцем, але все-таки м’якшала, а може, сумирнішала. На стола тоді ставився наш стародавній сервіз, що перейшов їй ще від матері, — та померла, як і дід, її батько, бозна-коли давно, і хоч були в нас їхні фотокартки (людей із нетеперішніми обличчями і в нетеперішній одежі), я не відчував їх як людей реальних, бо вони, як мені здавалося, потонули в глибині часу. Мати ставила також власної випічки коржики, і при цьому чаюванні відбувалися цілком світські бесіди, в яких оминали драстичні теми (наприклад, про Ольку чи інших сусідів), а оповідали житейські випадки з минулого, які ілюструвалися прикладами із життя співрозмовників; мати моя для таких бесід мала готовий набір історій, які переповідала, не зважаючи, чи вже чув їх співрозмовник. Коли ж співрозмовник казав, що цю історію вже чув, мати неодмінно додавала: "То от я й кажу" — і все-таки оповідала історії, при тому одними й тими ж словами, ніби затверджений урок. До речі, Іван Касперович відповідав їй тим-таки, а потім, коли він ішов, ніколи не затримуючись довше, був-бо делікатний, мати презирливо казала мені, що він аж ніякий співрозмовник, бо повторюється. До Галинки мати ставилася, як до істоти жалюгідної, адже була народжена такою недостойною жінкою, як Олька, і Галинка мені казала, що вона не любить у нас гостити, бо матір мою боїться.

— А ти її не боїшся? — питала вона мене; я, річ певна, заявляв, що ні, не боюся, і казав увіч неправду. Мою матір з усіх людей, що нас оточували, не боявся тільки Іван Касперович, і то через те, що надзвичайно глибоко її шанував, підкреслюючи це щоразу хоч би отією допомогою з водою. Мати цю пошану сприймала милостиво, що не заважало їй казати про Івана Касперовича речі ущипливі й немилосердні, а часом і зневажливі; звісна річ, це вона виказувала мені, а не йому.

І от одного разу сталася така подія.

Було то восени, і так само періщив дощ, вікно на веранду чомусь лишалося відчинене, і вітер закидав усередину мокрі косми разом із жовтим листям, і те листя падало на непофарбовану підлогу веранди. Вийшов зі своєї квартири Іван Касперович, зирнув на мене смутними, випитими очима, зирнув і на відчинене вікно, і на листя на веранді.

— Чому не зачинили вікна? — спитав він і, на мій жаль, прихилив стулку.

І дощ із листям опинилися по той бік вікна, стукаючи й добиваючись до нас і кидаючи на скло жовтими віхтями. Іван Касперович був у плащі й кепці, він повільно пішов униз по сходах, хоч мені було дивно, куди можна йти в такий дощ. Я пішов за ним, але зупинивсь у дверях. Іван Касперович вийшов на подвір’я, підняв коміра — на нього від свого сараю дивився, стовбичачи там, старий Карась. Карась був у нас рибалка, і прізвище в нього було зовсім не Карась, а Вакулюк, але говорив він тільки про карасів, бо, здається, ловив чи вважав, що ловив, тільки їх, тобто всю рибу називав карасями, та й сам був схожий на карася, отож, коли йшов, здавалося, що це — рибина, одягнена в брезентову куртку й брезентові штани, і в гумові чоботи — черево принаймні випиналось у нього так, як у карася, а його діти були схожі на карасиків, чи, точніше кажучи, бекасів (бекас — це така дрібна риба в Тетереві та Кам’янці, наших річках) із породи карасевих; отож стояв у дверях Карась, і в руках у нього була сітка, яку він оглядав перед тим, виставляючи на світло. Ішов дощ, і падало листя, а Іван Касперович стояв серед двору і мок, мабуть, тільки тепер почавши думати, куди має податися. Карась дивився на нього крізь сітку; тільки тепер я зрозумів, що сітка була причеплена у прочілі, ніби був зловлений у неї, і дивився він на Івана Касперовича риб’ячими очима, в яких застиг риб’ячий смуток.

— Неважна погода, — сказав Карась і незвідь від чого розсміявся рокітливим сміхом.

— Так, — відказав, мокнучи, Іван Касперович. — Погода паршива!

— Я, поки сюди дійшов, набрав у черевики води, — сказав Карась.

І це було дивно, бо Карась завжди був у гумових чоботах, але зараз він таки справді був у черевиках, що визирали з-під сітки. А дощ лив, і стояв під дощем Іван Касперович. І Карась дивився риб’ячими очима, і якась дивна, кострубата розмова між ними велася.

— Мочить уже три дні, — говорив Карась, — Вода, м’ать, у річці підійметься… Знаєте, про що думаю. Всіда, коли вода підіймається, карасів тоді приносить, да!

І його карасеве обличчя розцвіло.

— Саме для вас, — мовив Іван Касперович. — Ви в цьому спеціаліст.

— Зловлю, — гордо проказав Карась. — Через це й сітку лагоджу.

А Іван Касперович усе стояв серед двору й нікуди не йшов, а мок під дощем. Стояв і тупцював у невеликій калюжі, бо вода стікала з його плаща майже дзюрком.

— Ви б сховалися десь, — сказав Карась, — бо ваші черевики не на дощ. Хочете, то й до мого сарайчика заходьте.

— Ні, — сказав Іван Касперович. — Маю діло…

— Яке це таке діло в дощ?

— Діло моє, — протяг Іван Касперович. Вийняв цигарку, помнув мундштучка і запалив сірника. Але сірник одразу ж погас.

— Дощ! — сказав Іван Касперович, мов виправдовувався. Викинув цигарку і раптом хутко пішов із двору.

— Що в них, знову колотиться? — спитав у мене Карась.

— Не знаю, — стенув я плечима. — Тихо було!

— На тихо в дощ не тікають, — мовив Карась і почав зашивати іглицею велику дірку в сітці.

Мені жахливо хотілося піти за Іваном Касперовичем назирці, але падав дощ, злітало жовте листя, я намок би, а мати мені таких речей не дарує. І мені раптом здалося, що в повітрі зависла якась тривога, що цю тривогу відчув і незворушний Карась, бо відкинув раптом сітку і пішов через двір додому. Ішов, виставляючи кругле черево і повернувши карасячу голову; очевидно, дивився вслід Іванові Касперовичу, якого я з дверей галереї вже й не бачив, і від того тривога охопила мене ще більше.

Виявляється, в цій сцені брав участь ще один пожилець, але не з нашого парадного. Був то інвалід Георгій Ковальчук, людина без обох ніг, але на протезах — тими протезами він ледве двигав, налягаючи на костури. Стояв він у другому парадному нашого дому.

— Що там сталося, дядьку? — спитав він у Карася.

— Та, по-моєму, так сказать, то й нічо, — мовив Карась, зупиняючись під дощем, як недавно зупинявся Іван Касперович. — Але щось там є — не розказать.

— Чого не розказать?

— Бо не розказать, — сказав Карась. — А по-моєму, він, може, трохи того… Я б, може, з такою бабою тоже сказився…

І Карась спокійно подибав до своїх дверей, дощ зливався з його брезентової куртки, а обличчя було незворушне й мокре…

Відчуття тривоги, яке мене несподівано заскочило, було недаремне. Нічого начебто не відбулося: просто вийшов чоловік, постояв, побалакав із сусідом та й пішов собі.