Читати книгу - "Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем"

Ось вам доказ, якби мусило бути інакше — то було б інакше. Ви спитаєте, чому таки не інакше? То на це є відповідь: "Рабами були ми в Єгипті" — нічого не вдієш, на те ми живемо на цьому світі. Людина повинна вірити і сподіватись; кожний мусить вірити, по-перше, що є бог на світі, і покладатись на Всевишнього, що з часом життя, певно, покращає...

— Стривайте, а де подівся візник? — чую я чийсь голос.— Уже поїхав, неборака!

— Боронь боже! — озиваюсь я здалеку.— Як це можна поїхати, не попрощавшись? Добривечір,— кажу,— добривечір вам усім, хліб та сіль, їжте на здоров'я, і хай вам усе добре смакує.

— Ідіть же сюди,— звертаються вони до мене.— Чого ви стоїте там у темряві? Хоч подивимось на вас, побачимо, який ви на вигляд. Може, чарку вип'єте?

— Чарку? Ох,— кажу,— хто відмовляється від чарки? Як там написано в Біблії: "Кому життя, а кому смерть". Це означає: сварка сваркою, а чарка чаркою. Будьмо здорові,— кажу я і вкидаю чарчину.— Щоб євреї,— кажу,— завжди були добрими євреями! Хай Господь їм дасть,— кажу,— здоров'я і сили, щоб вони могли зносити всі нещастя.

— Як вас звуть? — звертається до мене сам багатій, гарний на вроду єврей у ярмулці.— Звідки ви? Де живете? Пораєтесь коло чого? Чи ви жонаті? Чи маєте дітей і скільки дітей?

— Дітей? — кажу.— Хвалити бога! Коли кожна дитина варта, як моя Голда хоче мене переконати, мільйона, то я багатший від найбільшого єгупецького багатія. Шкода тільки,— кажу,— що сумирні не пихаті, а бідні не багаті, як сказано у нас: "Наука божа серцю мила",— у кого гроші, в того й сила. Хоч правда, гроші мають Бродські, а в мене є дочки. А коли хто,— кажу,— дочок має, того сміх проймає. Та нічого, Господь бог — наш батько. Він завжди доб'ється свого, себто він сидить там високо на небі, а ми мучимось тут, унизу. Працюєш, тягаєш колоди, хіба маєш інший вихід? Як у талмуді сказано: "Де путніх нема людей..." — там і осел соловей. Єдине нещастя — це харчі. Як моя бабка, хай царствує, бувало, каже: "Коли б пелька в домовині лежала, голова б у золоті купалась..." Пробачте,— кажу,— що згадую про пельку. Нема нічого прямішого від кривої драбини і прихованішого від одвертого слова, а надто ще,— кажу,— коли береш чарку натщесерце.

— Дайте людині щось поїсти! — озивається багатій, і на столі з'являється усяка всячина: риба, і м'ясо, і печеня, і кури, і тьма-тьмуща пупків та печінок.

— Хочете поїсти? — звертаються вони до мене.— Ідіть помийте руки.

— Хворого запитують, здоровому дають. Що ж,— кажу,— спасибі вам. Трошки горілки,— кажу,— будь ласка, але піти до столу, розсістися і бенкетувати в той час, коли там, удома, моя дружина і діти, дай їм боже здоров'я... Якщо ваша ласка буде...

Одним словом, вони, видно, здогадалися, на що я натякаю, і почали вантажити на мою підводу кожен окремо: хто булку, хто рибу, а хто печеню, той курку, цей чаю з цукром, той горщик смальцю, а той слоїк варення...

— Це ви,— кажуть вони,— привезете додому в подарунок вашій жінці і дітям, а тепер скажіть, скільки, на вашу думку, треба вам заплатити за те, що ви зробили для нас?

— Теж вигадаєте,— кажу,— з якої речі я буду встановлювати, скільки саме? Яка ваша добра ласка буде,— кажу,— так ви і заплатите. Ми порозуміємось, як то кажуть, червінцем менше, червінцем більше. Злидень злиденнішим не стане...

— Ні,— кажуть вони,— ми хочемо послухати від вас самого, реб Тев'є! Не бійтеся. Вас за це, боронь боже, на голову не скарають.

"Що робити? — міркую собі.— Кепська справа: сказати карбованця,— шкода, а що, коли можна взяти два? Сказати два — боюсь, може, подумають, що я збожеволів: за що тут платити два карбованці?"

— Троячку!!! — зірвалось у мене з язика, і вибухнув такий регіт, що я від сорому мало не крізь землю пішов.

— Не ображайтесь на мене,— кажу,— може, я прохопився зайвим словом. Кінь,— кажу,— на чотирьох ногах спотикається, тим більше людина з одним язиком...

Знявся ще більший регіт, всі просто за боки бралися від сміху.

— Годі вже сміятися! — озивається багатій, витягає з бічної кишені великого гаманця і виймає з того гаманця — скільки гадаєте, наприклад? Ану, вгадайте! Десятку, червону, як жар,— щоб я так на світі жив, не знаючи лиха разом з вами! — і каже так: — Оце маєте від мене. А ви, діти, дайте, хто скільки вважає за потрібне.

Одним словом, чого тут довго розводитись! Як посипались на стіл п'ятірки, троячки і карбованці — руки і ноги затремтіли в мене, мені здавалось, що от зараз упаду непритомний.

— Ну, чого стоїте? — звертається до мене багатій.— Зберіть свої кілька карбованців, що на столі, та їдьте собі на здоров'я до своєї жінки і дітей.

— Хай вам бог дасть,— кажу,— удвічі більше, щоб ви мали вдесятеро, у сто разів більше, щоб ви мали всякого добра і багато втіхи! — І загрібаю обома руками гроші, навіть не лічу — де там лічити! — запихаю в усі кишені.— На добраніч,— кажу,— бувайте здорові, і бажаю,— кажу,— багато втіхи вам, і вашим дітям, і вашим онукам, і всій вашій родині,— так кажу я і подаюсь до свого воза. Раптом озивається до мене багатійка, ота, що в шовковій хустці:

— Заждіть хвилинку, реб Тев'є, від мене ви дістанете зовсім окремий подарунок. Приїздіть, будь ласка, завтра! Я маю,— каже вона,— муругу корову. Була це колись чудова корова, давала двадцять чотири кварти молока, тепер її зурочили, і вона перестала доїтися, тобто вона доїться, але молока не дає...

— Дай боже вам багато здоров'я,— кажу я,— а ви не турбуйтесь, у мене ваша корова і доїтиметься, і молока даватиме. Моя стара, нівроку, така хазяйка, що з нічого робить локшину, з пальців варить затірку, з чудес справляє суботу і буханцями укладає дітей спати... Не ображайтесь,— кажу,— може, я щось зайве бовкнув. На добраніч, усього найкращого вам, бувайте здорові,— кажу я і подаюсь геть з ганку.

Вийшов на подвір'я, підходжу до воза, оглядаюсь: де кінь? Ой лишенько, нещастя, напасть, біда! Дивлюсь навколо — нема, пропала шкапа!

"Ну, Тев'є,— думаю собі,— ти вскочив у халепу..." І згадується мені цікава байка, яку я колись прочитав десь у книжиці, про те, що якісь волоцюги злапали на чужині чесного чоловіка, заманили до себе на околицю міста в палац, дали йому їсти, а потім раптом зникли геть усі, залишивши його наодинці з жінкою; жінка враз перевернулась на хижого звіра, хижий звір обернувся на кішку, а кішка на перевертня... "Диви-но, Тев'є,— розмовляю я сам з собою,— чи тобі не готують якоїсь пастки".

— Чого ви там бабраєтесь і чого буркочете? —запитують у мене.

— Чого бабраюсь? — відповідаю я.— Бідна моя голова,— кажу,— шкодую, що на світ народився. В мене велике нещастя: конячина моя...

— Ваша конячина,— кажуть вони мені,— у стайні. Підіть, будь ласка, туди, у стайню.

Заходжу в стайню, дивлюсь: еге, слово честі! Моя кобила стоїть собі любенько поміж багатієвими кіньми і, допавшись до корму, уминає овес, аж за вухами лящить.

— Послухай-но,— кажу я їй,— розумнице моя, час уже додому! З незвички допадатися так до вівса не можна! Зайвий кусень, кажуть, може зашкодити...

Одним словом, я насилу ублагав її, чемненько запріг і подався додому веселий, жвавий, виспівуючи "Царю небесний" у найкращому настрої. А конячина моя ніби теж переродилася, у нову шкіру вбралася: вже не ждала мого батога, бігла, любо подивитись! Приїхав я додому пізно вночі і, радісний, щасливий, розбудив жінку.

— З празником,— звертаюсь до неї,— вітаю тебе, Голдо!

— Згорів би ти з твоїм празником і віншуванням,— каже вона.— Чого ти сьогодні такий святковий, мій дорогий хлібодавцю? Ти з весілля повертаєшся чи з обрізання, мій загрібателю золота!

— І весілля в нас,— кажу,— і обрізання! Постривай, дружино моя, ось побачиш зараз великий скарб. Але насамперед розбуди дітей, нехай вони, бідолашні, теж поласують,— кажу,— єгупецькими стравами...

— Чи ти здурів, чи ти сказився, чи клепки всі порозгублював, чи з глузду з'їхав? Плетеш таке, наче збожеволів, прости господи! — каже мені моя жінка і лається, обкладає прокльонами, як звичайно ведеться у бабів.

— Баба,— кажу,— лишається бабою! Недаремно твердить цар Соломон, що серед тисячі жінок він не знайшов жодної путньої. Щастя, слово честі, що тепер уже не заведено мати багато жінок,— так кажу я, повертаюсь до свого воза і вношу звідти все, що мені там поклали, і ставлю всі страви на стіл. Мої дітлахи, побачивши булки, почувши запах м'яса, навалилися, бідолахи, на стіл, мов ті голодні вовки. Почали хапати, аж руки в них тремтіли, спритно орудували зубами, поїдали все, як сарана. Дивився я, і сльози навертались мені на очі...

— Ну, скажи нарешті,— звертається до мене моя дружина,— в кого це була така учта чи просто вечеря, що ти такий радісний?

— Не поспішай,— кажу я,— Голдо, ти про все дізнаєшся. Роздмухай лише самовар, ми всі посідаємо до столу,— кажу,— нап'ємось чаю, як годиться. Людина,— кажу,— живе тільки раз на світі, не двічі. Тим паче,— кажу,— що ми вже маємо тепер свою власну корову на двадцять чотири кварти молока щодня. Узавтра, бог дасть, я її приведу. Ану, Голдо,— звертаюсь я до неї далі і вихоплюю весь пак асигнацій,— ану, вгадай, скільки ми тут маємо грошей?

Дивлюсь на мою жінку — вона змінилась на виду, стала біла як крейда, не може слова вимовити.

— Господь з тобою, Голдо-серце,— кажу я,— чого ти так перелякалась? Може, боїшся,— кажу,— що це я когось обікрав чи пограбував? Фе,— кажу,— соромно тобі! Ти Тев'єва жінка вже стільки років і можеш таке подумати на мене? Дурненька,— кажу,— це чисті гроші, зароблені чесно моїм розумом і моєю працею. Я врятував дві істоти від великої небезпеки,— кажу,— якби не я, бозна-що сталося б з ними!..

Одним словом, я їй розповів усе з початку до кінця, як Господь бог повівся зі мною, і ми почали вдвох перелічувати гроші ще раз і ще раз. Там було двічі по вісімнадцять7 карбованців і ще один карбованець, отже, маєте, значиться, капітал у тридцять сім карбованців. Моя стара аж заплакала.

— Чого ти плачеш,— кажу,— дурна бабо!

— Як мені не плакати,— каже вона,— коли сльози ллються. Коли серце вщерть сповнене, з очей ллється через вінця. Богом клянуся, серце мені віщувало,— каже вона,— що ти приїдеш з радісною звісткою. Я вже не пам'ятаю того часу, коли мені снилася бабуся Цейтл, хай їй буде земля пером.