Читати книгу - "Сьома жертва, Шеклі Роберт"

Прямо з таксі".

"Вона влізла не у свою справу", — вирішив він роздратовано і з цією думкою заснуй.

Наступного ранку Фрейлен знову пройшов повз кафе. Дівчина сиділа за тим самим столиком. Він зупинив таксі.

— Навколо кварталу, дуже повільно, — попросив він.

— Гаразд, — промовив водій, співчутливо посміхаючись.

Крізь затемнене скло Фрелейн уважно спостерігав за ситуацією, видивляючись детективів, і дійшов висновку, що у дівчини їх не було. Руки вона тримала на столі, на видному місці.

Проста нерухома мішень.

Фрелейн торкнувся кнопки пістолетної кишені, клапан відкрився, і зброя опинилася в нього в руці.

Він дістав обойму, перерахував патрони і вставив на місце.

— Тепер повільно, — сказав Стентон водієві.

Таксі порівнялося з кафе. Фрелейн ретельно прицілився і поклав палець на спусковий гачок...

— Хай тобі біс! — вилаявся він.

Поруч зі столиком, затуляючи дівчину, з'явився офіціант. Фрелейн вирішив не ризикувати, боячись зачепити і його.

-Давай ще раз довкола кварталу, — сказав він водієві.

Той посміхнувся ще мерзенніше, соваючись по сидінню. "Цікаво, — подумав Фрелейн, — що б ти сказав, якби знав, що я полюю на жінку?"

Цього разу офіціант не заважав. Дівчина закурила, її сумний погляд застиг на запальничці. Стентон прицілився трохи вище її очей і затамував подих. Потім похитав головою й поклав пістолет у кишеню.

Дурне дівчисько псувало йому все задоволення.

Він розплатився з водієм і пішов пішки.

"Надто просто", — сказав він собі. Він звик до справжнього Полювання. У попередніх випадках йому довелося добряче попрацювати. Жертви вдавалися до різних хитрощів. Один найняв мало не дюжину детективів, однак Фрелейн перехитрував їх усіх, змінюючи тактику відповідно до ситуації.

Одного разу він перевдягнувся молочником, іншого —податковим інспектором. За шостою Жертвою довелося ганятися по всій Сьєра-Невада; той хлопець теж поцілив у нього, але Фрелейн виявився спритнішим.

А тут? Хіба таким убивством можна пишатися? Що скажуть у Клубі Десяти?

Ця думка викликала у Фрелейна жах. Клуб був його заповітною мрією. Навіть якби він відпустив зараз дівчину живою, йому однак доведеться стати Жертвою і все одно залишиться чотири Полювання. Просуваючись такими темпами, він ризикує ніколи не потрапити до Клубу.

Він знову рушив повз кафе, але раптом зупинився.

— Ви дозволите? — запитав він.

Джанет Патциг підвела на нього безрадісні блакитні очі й нічого не відповіла.

— Послухайте, — почав Фрелейн, сідаючи поруч із дівчиною, — якщо я буду вам набридати, ви тільки скажіть, і я піду. Я не тутешній, приїхав до Нью-Йорка у справах. Просто захотілося побалакати з дівчиною. Але якщо ви проти, то я...

— Мені все одно, — відповіла Джанет Патциг без жодних інтонацій у голосі.

— Бренді, — кинув Фрелейн офіціантові, що підійшов. Келих дівчини був ще наполовину повний.

Фрелейн поглянув на Патциг і відчув, як закалатало його серце. Це було немислимо — випивати із власною Жертвою!

— Мене звати Стентон Фрелейн, — сказав він, розуміючи, що це не має ніякого значення.

— Джанет.

— Джанет, а далі...

— Джанет Патциг.

— Дуже приємно. — Фрелейн намагався говорити якомога безтурботніше. — Скажіть, Джанет, а що ви робите сьогодні ввечері?

— Сьогодні ввечері мене, напевно, уб'ють, — сказала вона тихо.

Стентон уважно поглянув на дівчину. Чи розуміє вона, хто перед нею?

Наскільки він міг розуміти, пістолет, націлений на нього, вона ховала під столом. Фрейлен перемінив позу — так, щоб рука була ближче до пістолетної кишені.

— Ви — Жертва? — запитав він.

— Неважко здогадатися, — відповіла дівчина з гіркою посмішкою. — На вашому місці, я трималася б подалі від мене — навіщо вам чужа куля?

Фрелейн не міг зрозуміти, чому вона така спокійна. Самогубця? Можливо, їй і справді на все начхати? Може вона сама прагне смерті?

— Але ж у вас є детектив? — Цього разу його подив був цілком щирим.

-Ні.

Дівчина подивилася йому прямо у вічі. І Фрелейн побачив те, чого раніше не помічав. Вона була дуже гарна.

— Я дурне, зіпсоване дівчисько, — вимовила вона повільно. — Чомусь мені спало на думку, що я хочу вбивати, й зареєструвалася в УЕК. А вбити... вбити не змогла.

Фрелейн співчутливо похитав головою. —Але тепер я не можу вийти з Гри. Стріляла чи не стріляла, все одно моя черга бути Жертвою.

— Чому ж ви не найняли детективів? — запитав він.

— Я нікого не зможу вбити, — знизала вона плечима. —Просто не зможу. У мене навіть пістолета немає.

— Ви хоробра людина, — сказав Фрелейн, — сидіти отак відкрито.

Така дурість його вражала.

-А що робити? — байдуже запитала Джанет. — Від Мисливця не сховаєшся. До того ж у мене немає грошей, щоб кудись виїхати.

— Коли йдеться про порятунок... — почав Фрелейн, але вона перебила його.

— Ні, я все вирішила. Треба розплачуватися за свої дурні вчинки. Коли я тримала свою Жертву на мушці... коли я зрозуміла, як легко можна... убити людину...

Вона опанувала себе.

— Забудьмо про це, — сказала Джанет і посміхнулася, її посмішка зачарувала Фрелейна.

Потім вони говорили про інші речі. Стентон розповів їй про свій бізнес, а вона — про Нью-Йорк.

Виявилося, що їй двадцять два роки і вона пробувала зніматися в кіно, але невдало.

Вони повечеряли разом. Коли ж дівчина прийняла його запрошення сходити на бій гладіаторів, Фрелейн блаженствував.

Він спинив таксі — схоже, йому судилося весь час пересуватися по Нью-Йорку в таксі, — відчинив перед Джанет дверцята.

Вона сіла в машину. Фрелейн завагався. Він міг застрелити її прямо тут, зараз. Зручнішої нагоди важко уявити.

Але він стримався, вирішив трохи почекати.

Гладіаторські бої в Нью-Йорку мало відрізнялися від тих, які він бачив в інших містах, хіба що учасники були трохи майстернішими. Усе відбувалося за звичайною програмою: двобої на мечах, шаблях і шпагах.

Певна річ, усі сутички тривали до смертельного результату.

Потім були бої з биками, левами й носорогами. У заключному відділенні показували сцени з новітньої епохи: бої лучників на барикадах і двобої на дроті під куполом.

Вони чудово провели час.

Фрелейн провів дівчину додому, його долоні затерпнули від переживань. Дотепер жодна жінка не приваблювала його з такою силою. І саме її він, за законом, мав

право убити.

Він не знав, що робити далі. Джанет запросила його до себе. Сівши поруч із ним на дивані, вона прикурила від масивної запальнички і відкинулася на спинку.

— Коли ти їдеш? — запитала вона.

— Точно не знаю, відповів Фрелейн, — напевно,

післязавтра.

Вона трохи помовчала.

— Я буду без тебе нудьгувати.

Запала тиша. Потім Джанет пішла приготувати коктейль. Коли вона виходила з кімнати, Фрелейн дивився їй у спину. "Пора", — подумав він, торкнувшись

кнопки.

Але момент був безнадійно втрачений. Він не міг застрелити її. Не можна убити дівчину, яку кохаєш.

Думка про те, що він закохався, вразила Фрелейна. Він їхав до Нью-Йорка, щоб убивати, а не

одружуватися!

Вона повернулася з келихом і сіла проти нього, дивлячись в нікуди тим самим порожнім, безнадійним

поглядом.

— Джанет, — зважився він, — я кохаю тебе.

Вона поглянула на нього, в її очах блищали сльози.

— Не треба, — вирвалося в неї. — Я — Жертва. Я не встигну дожити до...

— Тебе ніхто не уб'є. Я — твій Мисливець.

Вона пильно поглянула на нього, потім непевно

посміхнулася.

— Ти хочеш мене убити?

— Не сміши мене, — сказав Фрелейн. — Я хочу одружитися з тобою.

Джанет опинилася в його обіймах.

— Боже мій! — схлипнула вона. — Це чекання... я так змучилася...

— Усе позаду, — заспокійливо шепотів Фрелейн. — Ти лише уяви, як ми розповідатимемо цю історію нашим дітям: тато приїхав убити маму, а замість того вони одружилися...

Вона поцілувала його, відкинулася на спинку дивана, потім закурила.

— Давай збиратися, — почав Фрелейн. — Насамперед...

— Постривай, — зупинила вона його. — Але ж ти не спитав, чи кохаю я тебе?

-Що?

Усе ще посміхаючись, вона спрямувала на нього запальничку. Внизу в корпусі зяяв чорний отвір — саме для кулі тридцять восьмого калібру.

— Що за жарти? — вигукнув він, підхоплюючись.

— Я не жартую, коханий, — відповіла вона.

Пелена спала з очей Фрелейна: як він міг вважати її дівчиськом?

Дивлячись на неї зараз, він зрозумів, що їй майже тридцять. Кожна хвилина напруженого подвійного життя убивці залишила слід на її обличчі.

— Я не кохаю тебе, Стентоне, — неголосно промовила Патциг, не опускаючи запальничку.

Фрелейн завжди бився до останнього. Але навіть у ці останні секунди, він не міг не захоплюватися тим, як блискуче зіграла свою роль ця жінка, яка із самого початку, напевно, знала усе.

Він натиснув кнопку — готовий до бою пістолет опинився в його руці.

Страшної сили удар у груди відкинув його на кавовий столик. Пістолет випав з його руки. Задихаючись і втрачаючи свідомість, він бачив, як вона уважно прицілилася для контрольного пострілу

— Нарешті я зможу вступити в Клуб Десяти, — почув він її щасливий голос, коли вона натиснула курок.