Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

Німецькі та радянські концентраційні табори оточують Криваві землі зі сходу та заходу, розмиваючи чорноту відтінками сірого. В кінці Другої світової війни американські та британські війська визволили німецькі концентраційні табори, такі як Бельзен і Дахау, але західні союзники не звільнили жодної зі значних фабрик смерті. Німці здійснювали всі свої найбільші винищувальні заходи на землях, які згодом захопив СРСР. Червона армія визволила Аушвіц, вона ж визволила Треблінку, Собібор, Белжець, Хелмно і Майданек. Американські та британські війська не дійшли до Кривавих земель і не побачили жодного із великих місць масового вбивства. Йдеться не лише про те, що американські і британські війська не бачили жодного з місць, де вбивали радянські сили — і таким чином відклали документацію злочинів сталінізму аж на кінець Холодної війни і відкриття архівів. Ідеться про те, що вони ніколи не бачили навіть місць, де вбивали німці — а це означає, що усвідомлення злочинів Гітлера зайняло рівно стільки ж часу, що й усвідомлення злочинів Сталіна. Фотографії і кінозйомки німецьких концентраційних таборів — ось на яку відстань, і не далі, до усвідомлення масових убивств підійшла більшість мешканців Заходу. Хоч які моторошні Ці образи, вони дають лише натяки на історію Кривавих земель. Вони не розкривають всієї історії. На жаль, вони не є навіть вступом до неї.

Масові вбивства у Європі, як правило, ототожнюють з Голокостом, а Голокост — зі швидким індустріальним убивством. Така картина надто проста і гігієнічна. На німецьких і радянських місцях масових убивств методи страти були доволі примітивними. З 14 мільйонів цивільних громадян і військовополонених, які загинули на Кривавих землях між 1933 і 1945 роками, понад половина загинула через те, що їх позбавлено їжі. В середині XX століття європейці навмисно морили голодом європейців у несусвітніх кількостях. Дві найбільші смертоносні після Голокосту кампанії — сталінські сплановані голодомори початку 1930-х років і гітлерівське моріння голодом радянських військовополонених на початку 1940-х — послуговувалися саме цим методом вбивства. Вбивства голодом вели не лише у дійсності, айв уяві. «План голоду», розроблений нацистським режимом, передбачав голодну смерть десятків мільйонів слов’ян і євреїв взимку 1941–1942 років.

Слідом за голодом ішли розстріли, а за ними убивства газом. Протягом сталінського Великого Терору 1937–1938 років розстріляно майже 700 тисяч радянських громадян. 200 тисяч поляків, котрі загинули від німецьких і радянських рук під час спільної окупації Польщі, втратили життя від кулі. Понад 300 тисяч білорусів і приблизно таку саму кількість поляків, страчених німцями під час «каральних заходів», було розстріляно. Єврейські жертви Голокосту з однаковою ймовірністю гинули від куль і від газу.

Зрештою, у самій технології вбивства газом теж не було нічого особливо модерного. Мільйон чи близько того євреїв, задушених в Аушвіці, загинули від синильної кислоти — сполуки, яку створено у XVIII столітті. Близько 1,6 мільйона євреїв, замордованих у Треблінці, Хелмні, Белжеці та Собіборі, задушено чадним газом. Про те, що цей газ смертельний, знали ще давні греки. У 1940-х роках синильну кислоту застосовували як пестицид, а чадний газ виробляли двигуни внутрішнього згорання. СРСР і Німеччина покладалися на технологію, що аж ніяк не була новою навіть у 1930-1940-х роках: внутрішнє згорання, залізниця, вогнепальна зброя, пестициди, колючий дріт.

Та хоч яка технологія застосовувалася, убивства мали особовий характер. За людьми, що голодували, спостерігали, часто зі сторожових веж, ті, хто відмовляв їм у їжі. Розстрілюваних бачили через приціли гвинтівок з дуже близької відстані, або ж їх тримали двоє чоловіків, доки третій підносив свого пістолета до черепа. Людей, що загинули від газу, ловили під час облав, садовили на поїзди, а тоді гнали в газові камери. В них відбирали майно, відтак одяг, а тоді, у жінок — ще й волосся. Кожна людина загинула особливою смертю, бо кожна жила особливим життям.

Сама гігантська кількість жертв може притлумити наше відчуття особливості кожної зі смертей. «Хотіла б згадати я всі імена, — писала російська поетка Анна Ахматова у своєму «Реквіємі», — Та віднято список, а де він — хто зна?»[2]. Завдяки копіткій праці істориків ми маємо доступ до частини списків; через те, що архіви у Східній Європі відкрито, ми маємо де шукати. Нам доступна гідна подиву кількість голосів жертв: спогади (наприклад) однієї молодої єврейки, котра викопала себе із нацистської ями смерті у Бабиному Яру в Києві; або іншої, якій те саме вдалося у Понарах біля Вільнюса. У нас є мемуари декого із кількох десятків тих, хто уцілів у Треблінці. Ми маємо архів Варшавського гетто, ретельно зібраний, закопаний, а потім (значною мірою) віднайдений. Ми маємо щоденники, які вели польські офіцери, котрих у 1940 році в Катині розстріляв НКВС — ці щоденники дістали із землі разом із тілами. Ми маємо записки, які приречені на смерть поляки викидали з автобусів, коли їх везли до ям смерті під час німецьких винищувальних заходів того самого року. Ми маємо слова, нашкрябані на стіні ковельської синагоги, та слова, що збереглися на стіні гестапівської в’язниці у Варшаві. Ми маємо спогади українців, які пережили радянський голодомор 1933 року, як і спогади радянських військовополонених, що пережили німецьку кампанію моріння голодом 1941 року; є у нас і спогади ленінградців, які витримали голодну облогу 1941–1944 років.

Ми маємо деякі нотатки самих злочинців, відібрані у німців, коли вони програли війну, або ж віднайдені у російських, українських, білоруських, польських чи прибалтійських архівах після падіння Радянського Союзу у 1991 році. Є у нас звіти і листи німецьких поліцаїв та солдатів, котрі розстрілювали євреїв, а також вояків німецьких антипартизанських загонів, котрі розстрілювали білоруських та польських цивільних громадян. Ми маємо звернення, які надсилали активісти Комуністичної партії, перш ніж влаштувати штучний голод в Україні у 1932–1933 роках. Ми маємо квоти на страту селян і представників національних меншин, які в 1937–1938 роках передавалися з Москви у місцеві відділення НКВС, а також відповіді на них із проханнями ці квоти збільшити. Ми маємо протоколи допитів радянських громадян, яким згодом винесено вироки і страчено. Ми маємо німецьку статистику щодо євреїв, розстріляних над ровами