Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

Почуваюся рибою, викинутою на берег. Розумію, треба дихати, а от як не маю найменшого уявлення.

- Він одружений! Одружений! - бурмочу, мов у маренні.

З першого дня він грав, розважався. Підло проникав у моє серце, встановлював там свою безмежну владу. А потім йшов до дружини і освідчувався їй у коханні! Як це можна пережити?

Влад подарував мені рай, а потім, без жодного жалю однією фразою занурив у пекло. Щоб виправдати себе, пішов на ницість. Як там кажуть, найкращий спосіб захисту – напад, ось за таким принципом він діяв. Бридко, огидно, підло. Я дихала їм, дивилася, як на свого ідола. Не сотвори собі кумира, так... Я грішна, бо зробила.

Кожен його поцілунок, ласка, були для мене нектаром богів, я купалася, розчинялася в цьому чоловікові. Мені в ньому подобалося абсолютно все, і навіть наша велика різниця у віці. Інші хлопці, порівняно з ним, здавались надто дурними, молодими. У них вітер у голові, а мій чоловік знав, як узяти від життя все.

Справді, знає, він бере, а коли наскучить, коли вже непотрібна, без роздумів викидає. І щойно я порушила його плани, посміла завагітніти, опинилася на узбіччі. Як він мене там назвав? Обірванка… Ось ким я завжди була для нього. Благородний лицар витяг із злиднів, показав казку, а потім власноруч спалив її, засипавши моє кохання попелом зради.

І не можна вирвати почуття з серця. Не можна просто раптово перестати любити. Я б так хотіла його зненавидіти. Позбутися цієї пекельної агонії в грудях. Не відчувати кожною клітиною тіла біль зради, що роздирає, і… продовжувати любити. Його…монстра, який невартий і краплі цього почуття.

Мій телефон жалібно сповіщає про повідомлення. Навіть звичайний звук зараз сприймається як похоронна мелодія. Повзу до мобільного. Ноги не слухаються, в них пульсує біль, і немає жодної краплі сил.

Не одразу можу прочитати повідомлення. Нічого не бачу через безперервний потік сліз.

«Завтра після занять заїду по тебе. Поїдемо до клініки».

Вию, як поранений звір. Дико. Відчайдушно. Чому сльози не приносять полегшення? Як хоча б на мить вгамувати біль, що роздирає мене на частини?

Він не закінчив почате. Він не зникне, не покине мене. Влад тільки почав знущатися. Мені страшно уявити, що ця людина приготувала ще. Через які кола пекла прагне мене провести? І як не дозволити йому досягти бажаного? Де взяти сили для себе та для сина? Адже я маю вистояти, впоратися. Зберегти дитину. А поки що я не можу самостійно зробити і кроку.

Як я зможу завтра подивитися у улюблені та жорстокі очі? Витримати тортуру поруч із ним? Потрібно шукати вихід. Щось вигадати. Думки рвані, гарячкові. А потім взагалі, на мене хвилею накочує істерика. Не пам'ятаю, як у мене в руках опинилась його сорочка. Я її стискаю, бурмочу щось безладне і з болісним задоволенням вдихаю запах монстра, що вкрав моє серце навічно.

Навіть не одразу чую дзвінок мобільного. Але він звучить все голосніше і голосніше, вириваючи мене із трансу, діючи на нерви. Дивлюся на екран. Піднімаю слухавку.

- Олексіййй ... - волаю, що є сили.

- Пташка, що трапилося? - лунає його турботливий голос.

Я намагаюся відповісти, щось пояснити, а замість слів із горла виривається лише дике мукання.

- Не мовчи! Ти мене чуєш! Не вішай трубку!

Мені вдається пробубоніти, задихаючись від сліз:

- Немає більше пташки, Льоша... висмикнули всі пір'їнки... зламали крила... - і знову крик розпачу виривається з горла. Мене більше немає, залишився тільки чорний потік пульсуючого болю.

- Я зараз приїду! Я миттю! Ти тільки тримайся, пташка! Все розрулимо! Все буде добре! - Він схвильований, чую, як збивається подих.

- Угу, - видаю безладно.

Хай приїде. Я більше не можу бути одна. Тут у будинку, де все нагадує про нього, мого Влада. Ні… він завжди був чужим… А я злодійка, яка крала ночі щастя у ні в чому неповинної жінки…