Читати книгу - "Диво для генерального, Аріна Вільде"

Я відмахуюсь від нього. Бачу, що він простягає до мене долоні, ніби в нього скінчилися слова і вирішив обійняти мене.

— Не чіпай мене, - я хитаю головою, як заведена, і ковзаю спиною по стінці, відступаючи від чоловіка. — Не смій! Я тебе бачити більше не хочу!

— Тобі треба заспокоїтись, - він натискає голосом. – Ми потім нормально поговоримо, а зараз давай зупинимося. Ти все одно не чуєш мене.         

— Нормально? А нормально – це як? Ти придумаєш, як викрутитись? Як краще збрехати мені? Або купиш мені новеньку машину, як це роблять твої друзі, щоб загладити вину?

Мене розриває зсередини від усвідомлення того, якою ж ідіоткою я весь цей час була. Він водив мене за ніс, а я вірила у всяку нісенітницю. Він же багато разів затримувався на роботі, привчив мене не ставити зайвих питань, до його телефону я взагалі не підходжу.

Господи!                    

— Тебе несе, - Льоша встиг впоратися з шоком і виглядає зібраним та спокійним. - Ходімо на кухню, тобі треба сісти.

Я хитаю головою. Я не хочу більше тут перебувати. Чути його голос і дивитись на обличчя людини, яку вважала рідною.

— Добре, ми поговоримо, - я продовжую через себе, через що голос звучить глухо. - Тільки спершу прийми душ. Я відчуваю її запах на тобі.

— Ти вже зовсім, — невдоволено цідить Льоша. - Чорт із тобою, тільки заспокойся.

Здається, він сам радий взяти паузу.

Льоша клацає ремінцем дорогого наручного годинника, кидає його на комод і йде далі коридором. Коли він ховається за дверима ванної кімнати, я хапаю перше, що потрапляє під руку з одягу. Одягаю спортивний костюм, закидаю в кишеню дрібні купюри, які лежать у нас у тарілці у холі.

Я виходжу з квартири та спускаюся на перший поверх на ліфті. Плану у мене немає, я не знаю, куди краще піти. У голові, як і раніше, порожньо, тільки яскраві емоції спалахують. То гнів, то розчарування, то сум. Але хоч сльози пройшли.

Я застібаю блискавку до підборіддя і просто йду вперед, переставляючи ноги. Незабаром я розумію, що у голові продовжую розмову з чоловіком. Сперечаюся з ним і намагаюся з'ясувати, як він міг так вчинити зі мною.                  

Ні, мені треба переключитися.

До мене поступово доходить, що я вже далеко відійшла від будинку. Саме в цьому боці живе моя подруга, з якою ми дружимо ще з університетських часів. Я заходжу в під'їзд за чоловіком. Ігноруючи ліфт, піднімаюся сходами на третій поверх. Я заношу руку над дверима, кілька разів тисну на дзвінок. Сподіваюся, Маринка вдома.

Чується як клацають замки, у дверях з'являється фігурка подруги.

— Аля? - її брови здивовано злітають вгору.

Я нормально трималася всю дорогу, але варто побачити Марину, даю волю емоціям. Схлипую і починаю часто дихати, наче шалено довго перебувала під водою, а потім нарешті виринула. Навіть сказати нічого  не можу, у грудях так тісно, ​​що стає не по собі. Маринка тягнеться до мене, з одного мого виду розуміючи, що щось не так. Вона обіймає мене і тягне до своєї квартири.

— Мій до матері поїхав, — каже вона, коли я починаю поспішно витирати сльози, що виступили. - Я одна, не турбуйся.

— Я така дурна, Марино, — видихаю. -  Я тільки зараз це зрозуміла.

— Льоша? - Запитує, відразу зрозумівши причину моїх сліз. Я киваю головою і плутано починаю розповідати все, що сталося за останню добу. В очах Марини спалахує злість і обурення. Вона готова прямо зараз кинутися на мій захист.                

— Ні, ну який поганець, га? Добре влаштувався! - вона зі стукотом ставить на стіл ромашковий чай. Ми дивимось один на одного, я розтираю долонями сльози по щоках. - І що робитимеш? Розлучення?

Я мовчу кілька хвилин. Зараз не час для прийняття таких серйозних рішень, але знаю точно:

— Мені треба розвіятись. Я так давно ніде не була. Позичиш мені свій одяг? Не хочу повертатися додому.                         

— Може, просто замовимо піцу, включимо мелодраму і втикатимемо голки в ляльку-вуду твого майже колишнього чоловіка? Ну куди ти в такому стані?

— Не можу в чотирьох стінах сидіти, Мариное, — відчайдушно хитаю головою. - Мені треба відволіктися, не думати про це, інакше збожеволію. А вранці на холодну голову прийму рішення. Ти ж знаєш, я коли нервуюсь стаю дуже активною.

— Як би тобі потім це боком не вийшло, активна моя, — із сумнівом вимовляє подруга, дивлячись на мене схвильовано.                  

— То що - позичиш сукню?          

Маринка важко зітхає, але здається.

— Вибирай, — киває у бік шафи.

—  Дякую! Я тоді душ прийму, до ладу себе спробую привести.

— Куди підеш?          

— Та хоч би до клубу! - видавлюю з себе посмішку, згадуючи як раніше любила атмосферу легкості, що панувала в таких місцях, але Олексій ненавидів галас, тому мені довелося відмовитись провидити там час.