Читати книгу - "Не рідні, Ольга Джокер"

***

 - Ти як? Сьогодні краще? - запитує Аня, орудуючи на кухні.

Мені подобається за нею спостерігати і слухати її також подобається. Це відволікає.

Аня дістає з холодильника яйця, вбиває їх в глибоку тарілку, збиває виделкою і, посоливши, виливає на гарячу сковороду. Тут же підходить до холодильника, дістає сир, нарізає тонкими скибочками і кладе їх на омлет...

Дивний стан. Я перебуваю у власному тілі, можу виконувати базові дії, типу сходити в туалет або прийняти душ, але те, що відбувається навколо сприймаю якось відчужено. Нічого не відчуваю, ніяк не реагую. Напевно, саме так спрацьовує захисна функція організму від психічних впливів.

- Віта, ау, я до тебе звертаюся, - вимогливо вимовляє сусідка, обернувшись в мою сторону.

- Я краще. Так, сьогодні безперечно краще.

- Ну й чудово. А то я переживала, що ти з собою ... ну ... що-небудь зробиш. Розумієш, про що я?

- Не хвилюйся на цей рахунок. І так, спасибі тобі, Ань. За все.

- Зовсім нема за що. Будь-яка на моєму місці вчинила б так само ...

Аня осікається і кидається до сковороди, на якій трохи пригорів омлет. Подруга так смішно метушиться і обурюється, чим викликає у мене легку посмішку на губах. Будь-якого роду зміни змушують нас пристосовуватися до нових обставин. Іншого виходу немає. Вірніше, є, але він мені точно не підходить. Мама була б щаслива, там, на небесах, якби я продовжила радіти життю. І я зроблю все можливе, щоб її не засмучувати.

Я погано пам'ятаю події минулих днів, немов у тумані. Навколо було багато людей, мені задавали питання і кудись везли. Єдине, я просила, щоб Аня від мене нікуди не йшла. З нею створювалася ілюзія безпеки. На щастя, сусідка не відходила від мене ні на крок, і я шалено їй вдячна за це.

Після смерті мами, кількома годинами потому, в реанімації помер Володимир Степанович. Їх ховали разом. Чоловіка і жінку. Було багато охочих попрощатися з покійним бізнесменом, а з моєю мамою - нікого. Окрім мене. Я дзвонила родичам, але вони відмовилися. Послалися на те, що летіти до столиці занадто далеко і дорого. Лише скинули мені на карту дві тисячі гривень і висловили співчуття.

 Аня ставить переді мною тарілку з омлетом і сідає навпроти. У шлунку порожньо, їсти абсолютно не хочеться. Я буквально змушую себе проковтнути кілька шматочків.

 - Смачно, - хвалю подругу.

 - Рада, що у тебе з'явився апетит, - киває Аня. - До речі, я думаю, що тобі пора відновити заняття з репетитором. На носі вступ. Хочеш я подзвоню?

 - Не варто. Я не зможу залишатися в столиці. Пора збирати речі і повертатися в селище.

 - Гей, ти чого ... - розчаровано вимовляє подруга. - Так просто здаєшся? А як же мрії про медицину? Невже всі старання були даремні?

Я тисну плечима і раптом чую, як у двір заїжджає машина. У темряві виблискують фари, шум двигуна вщухає. Аня кидається до вікна і відсуває штору.

 - Це Кирило Самсонов. Напевно, до тебе.

Прізвище та ім'я цього чоловіка змушують мене вийти із заціпеніння. Я відчуваю, як у венах закипає кров. Скільки разів за ці дні я проклинала його? Скільки разів картала себе за те, що не відмовила маму поїхати на прокляте свято?

 - Йде! - доповідає обстановку Аня.- Серйозний такий ... і шалено красивий!

Кирило заходить в будинок через кілька хвилин. Широка щелепа, короткострижене волосся і чіпкий погляд. Повільно дивиться спочатку на Аню, а потім на мене. Він втратив батька, а я мати. Спільне горе і все таке ... Але ми не рідні один одному. Ніхто. Перейнятися не виходить і поспівчувати теж, хоча саме Кирило організував траурну процесію і я, напевно, повинна бути йому вдячна. Хоча б тому що у мене не було для цього грошей і сил, але чомусь крім неприязні і презирства я нічого відчувати не можу. У пам'яті все ще свіжі неприємні слова мами на рахунок Самсонова.

- Здрастуйте, - лепече Аня, знімаючи фартух і кокетливо поправляючи зачіску. - Кирило, заварити вам кави?

 - Залиш нас, - командує він.

 - Ем... Гаразд ... Віт, ти якщо що дзвони, - звертається до мені подруга. - Я завжди на зв'язку.

Вона йде, залишаючи нас з Кирилом Самсоновим один на один. Ми мовчки розглядаємо один одного. Він лякає! Високий на зріст і міцної статури. Насуплені брови, жорсткий погляд, щільно стиснуті губи. Володимир Степанович розповідав, що його син військовий. Начебто. Я не слухала, мені було все одно. Втім, зараз теж абсолютно все одно. Нехай хоч сам президент!

- Як ти? - несподівано запитує Кирило.

Я чекала іншого. Напевно, того, що він відразу ж почне виганяти мене з дому. З першої секунди. Стусанами. Казка про Попелюшку закінчилася так і не встигнувши початися. У столиці було прекрасно. Все. Починаючи від самого міста і закінчуючи будинком, в якому ми жили з мамою і її чоловіком.

- Я нормально, - відповідаю, опустивши погляд.

Це ж стандартні питання, так? Нічого такого. Нічого на чому варто було б акцентувати увагу. Кирило зовсім не джентльмен і не шляхетний лицар. Можливо, він відчуває провину за те, що сталося.

 - Не хвилюйся, я сьогодні ж куплю квиток на поїзд і зберу свої речі. Надовго тут не затримаюсь.

 - Я не хвилююся, - усміхається Кирило. - Але купувати квиток ти не будеш.

Я відкриваю і закриваю рот від подиву. Що він несе? Чому це не буду? Його тон безкомпромісний і впевнений, який буває у людей, які звикли віддавати розпорядження. І всі гідні відповіді, які весь час крутилися в мене на язиці, якось миттю випаровуються.

 - Що у тебе зі вступом до вузу, Віто?

 - Іспити наступного тижня, - ошелешено відповідаю я.

 - Ти залишаєшся в цьому будинку і займаєшся. Я оплачую твоє навчання і щомісяця перераховую гроші на карту. Звичайно, мене не приваблює перспектива опікунства, але так вийшло, що я дав слово батькові про тебе подбати.

До очей тут же підкочують сльози. Не можу повірити в те, що Віктор Степанович перед самою смертю хвилювався про те, як я буду жити без матері ... Який же він все-таки хороший і добрий ...