Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

-- Як собаці муху з‘їсти. Біля дверей навіть не було озброєної охорони. А тепер помовч і дай мені подумати.

Я не стримала посмішки. Кожного свята літнього сонцестояння я посилала Монро порожню пляшку. За ці роки нагорода за винного чи винних зросла до п‘ятсот марок.

Я споглядала на мутну, брудну Оз, що плавно текла до моря. Це був ідіотизм, але як я могла відмовити Хольгрену? Він був моїм другом і партнером; як я могла принаймні не спробувати допомогти йому?

-- Я не сказала, що не піду, -- нарешті промовила я. – Я просто сказала, що це не має сенсу. З чого почнемо?

Хольгрен почав спочатку. Він визначив певні тексти, що стануть нам у пригоді, і я здобула їх; тексти Боска, записки Мумтаза Ель Ратхі з експедиції на захід, копію спогадів з кампанії генерала Велькаара і багато інших. Мапи, історії, легенди, звіти мандрівників по заходу, книги з теорії магії, древні військові трактати – в його забаганках було важко знайти якусь логіку. Всі вони були рідкісними, жахливо дорогими, і загалом їх було важко дістати в свої руки. Майже місяць я витратила на розшуки, покупку чи крадіжку того, що він вважав за потрібне. Один особливий сувій, написаний мовою малюнків, якої я ніколи раніше не зустрічала, описував життя Богів-Близнюків у всіх подробицях.

Якщо вірити сувою, вони були чимсь значно більшим ніж братом і сестрою. І принаймні у сестри були нездорові нахили. Гадаю, Боги бачать все по-іншому. Хто їм скаже, що вони не мають рації?

Весь цей час Хольгрен провів забившись в своєму притулку, запліснявілій халупі поряд з кладовищем. Що він там робив, він не розповідав, а я не допитувалася. Я знала де це, але рідко туди ходила. Магія мене мало цікавить, за винятком тієї, що може мене вбити. Іноді він виготовляв дивний амулет чи фетиш, щоб допомогти мені виконати певні завдання. Хоча я мало розуміла, як вони працюють, я приймала на віру, що вони діють.

Зі свого боку Хольгрен завжди захоплювався навіть найбільш буденними особливостями моєї професії. Одного разу я залишила на видноті комплект відмичок, а через кілька годин застала його навпочіпки перед старою морською скринею, що слугувала мені за стіл. Він методично пробував кожну відмичку в різних позиціях, а тоді робив записи на полях книжки, яку саме читав. Коли я сказала йому, що механізм замка заржавів намертво, він виглядав пригнічено.

Був мокрий, паскудний день, коли я повернулася з моєї останньої вилазки за дослідницькими матеріалами. Як не крути, весна ще не повністю завеснувала. Майже ніхто не ворушився в кварталі Чужоземців, коли я повернула кульгаву пародію на коня, яку орендувала в Алана-стельмаха. Я змучено пленталася додому, ховаючи від дощу придбану мапу. Підіймаючись вузькими сходами в своє лігво, я не хотіла нічого, крім гарячої їжі, гарячої ванни і теплого ліжка.

Хольгрен походжав кімнатами, які я винаймала над Ательє Бурріссів. Буррісси – сім‘я емігрантів з Дев‘яти Міст, яких не обходило, що я була самотньою жінкою, поки я платила за квартиру.

-- Амра, -- вигукнув він і схопив мене за талію. – Фу! Ти смердиш.

-- Я три дні в сідлі.

-- Не бери в голову. Я знайшов!

-- Ти знайшов місто?

Я відштовхнула його і сіла на лавочку в коридорі. Від поїздки в мене боліла кожна кісточка. Змучено я почала розшнуровувати черевики.

-- То тобі вже не потрібна мапа, яку я вкрала у приємної вдови в Коруні?

-- Ні. Ну, вона без сумніву допоможе довести мою правоту. Я цілковито впевнений, що знаю де розташоване саме місто.

-- Чудово, -- сказала я з насмішкуватою жвавістю. – А тепер забирайся, щоб я могла закип‘ятити воду для ванни, швиденько перекусити і в ліжко.

Якусь мить він запитально дивився на мене, тоді йому вистачило совісті трохи зашарітися.

-- Пробач. Знаю, ти зі шкіри вилазила, збираючи всі ці шматки. Я справді ціную це. Просто я нарешті знайшов його…

-- Знаю, знаю. Завтра я буду належним чином захопленою. Зараз я надто змучена.

-- Ти відпочивай. Я знайду щось поїсти.

-- Дякую.

Я направилася в головну кімнату і розтягнулася на підлозі, на шовкових еламнерських подушках, що слугували мені за меблі. Я закрила очі лишень на секунду, присягаю.

Прокинулася я наступного ранку. Поряд зі мною Хольгрен залишив тацю з горішками і миску з криваво-червоними апельсинами, в повітрі над моєю головою було написано тонкими, як лапи павука, срібними буквами:

Побачимося тут, опівдні

Як тільки я їх прочитала, букви зникли. Я випорпала свіжий одяг і вирушила в лазню.

Ранок був гарячим і яскравим, вулиці парували, висихаючи під нерішучим весняним сонцем. Час минав надто швидко. Я знала про принаймні три експедиції, що вже вирушили до загубленого міста. Було важко сказати, чи вони рухалися в правильному напрямку, але наше зволікання починало турбувати мене. Якщо воно таки існувало, я не хотіла дістатися туди тільки для того, щоб побачити, що його вже розграбували.

В лазні я заплатила свою копійку і годину відмокала, не звертаючи уваги на коментарі, які бурмотіли за білосніжними долонями, про мою спотворену шрамами шкіру. Їхній невеличкий гурток з в‘язання складався з п‘яти жінок. Кожного разу, коли я прямо дивилася на них, вони відводили очі, і на певний час шепіт затихав. Тоді він знов повільно наростав.

-- … хлопчача фігура.

-- Таке коротке волосся, всі ці шрами. Може вона нещодавно вийшла з в‘язниці.

Мені було байдуже. Що вони знали про світ за межами своїх родових маєтків чи батьківських магазинів, окрім прядіння, ткацтва і народження дітей? Я знала про їхнє життя так само мало, як вони про моє – це я розуміла. Просто я не вважала, що їхня відмінність дає мені право обговорювати