Читати книгу - "Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу"

моїм чоловіком,

я думала лише про це,

він зробив крок у мій бік, неголений, у його очах я побачила тіні...

моїм чоловіком,

думала лише про це, наблизився до мене неквапно, впевнено, як людина, яка вже давно мене знає, царице, я почула, як брат звертається до мене, мій чоловік, я думала лише про це

мій чоловік.

Пауза.

Рішуче.

Я йду геть.

Я знаю, які жахливі новини незабаром принесуть на сцену вісники, які от-от прибудуть,

я не боюсь,

я знаю, що він — чоловік мого життя, Едип, коло за колом він розмотає клубок своєї долі, щоб дістатися до своєї трагедії, і я нічим не можу зарадити. Знаю, бо я завжди відчувала, де правда. Хіба не є знання, яке відчуває жінка, сильнішим за істину? Хай чим та істина є? Хай якою вона є? Істина є тим, що кажу я, тим, що кажеш ти, я не знаю, і мене вже не цікавить, що таке істина.

Я йду геть.

Уже поночі. Настає осінь. Ночі стають довшими, раніше темнішає...

Я йду геть.

Знаю, вісник принесе колись і про мене звістку, що в зашморгу я хотіла звільнитися від гріхів. Маячня. Від яких гріхів? Які гріхи? Я не винна в тому, що народилася жінкою. Що виросла на самоті? Це не моя провина. Що хотіла любові, що любила — це не моя провина. Я нікому не заподіяла зла.

Він міг би бути моїм сином, але є моїм чоловіком, він — мій чоловік і батько моїх дітей, хоч і міг би... бути моїм сином. Міг би. Але не є, від Лая я народила одне дитя, і воно пропало, пропало...

а хай і був би він моєю дитиною, як кажете ви, це не рахується, бо його не було зі мною, лише через те, що я просто народила його? ні, ця дитина — не моя, від Лая я народила одне дитя, і воно пропало, моє дитя пропало, а мені залишився лише його плач, якусь мить я чула його, а потім... роками він переслідував мене аж до тієї миті, коли зі своїм чоловіком, тим, кого ви називаєте моїм дитям, я народила, і народила знов, і знов ...я народила з ним мою дитину, яка пропала

До публіки, але одночасно так, мовби дивиться крізь неї, кудись назовні й далеко...

Перш ніж піти, скажу і це. Висповідаюся. Адже не соромлюся. Чого мені соромитися?

Першої ночі, коли ми були разом, я зовсім не склепляла очей, а коли він, натомлений від того, що пізнав моє тіло, заснув, я стала і роздивлялася його, чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна[3], не мала сил насититися його юним тілом, його дужими членами, навіть тими його набряклими ногами, якби мій син був живий... подумала... певно, був би такого віку, був би таким самим юнаком, високим, струнким, чорнявим, як і цей, уже чоловіком, у якого кров вирувала б у жадання змішатись із жінкою,

«я могла б бути його матір’ю»,

«я могла б бути його матір’ю», несвідомо прошепо­тіла я,

перелякалась

на мить згадала про те давнє пророцтво

на мить мені здалося, що в його обличчі я бачу риси Лая,

Пауза.

ні,

ні... я сказала,

але побачила

на мить,

я відчула істину, відчула її так, як лише жінка може її відчути, вона затопила мене всю, але — дивина, вона не здалася мені чудернацькою, не здалася, це був мій вибір і я його зробила, навіть і так, мені було начхати,

Пауза.

навіть якщо так і є,

хай буде

від початку мене позначили, боги і доля, так, як позначають обраних, я не просила про це, чи, може, все обрала я сама?, я роки пожертвувала для страждань й іншого не хотіла, не хотіла іншої самотності, ось час пожити, подумала... а вирішила сама, і, якщо він може бути моїм сином, хай буде,

Пауза.

хай буде ним,

хай буде моїм сином,

і я не розкаюся

ні в чому.

Адже тоді, хоч як крути, мені було вже сорок.

Теревені

Кіпр. Вітальня в будинку, що належить середньому класу. Жінка десь 55 років. Можливо, вона в масці для обличчя, яку змиє до кінця вистави. Рука на телефоні (затримує її там, але не бере слухавку), потім — на кухні, нарізає нервово овочі для салату. Розмовляє, ходить будинком, виконує якісь дрібні хатні обов’язки, поставить каву варитися, завантажить пральну машину...

Чи просто сидить у піжамі перед вимкненим телевізором, тримаючи пульт у руці.

Рука на телефоні. Проте слухавку не бере. Починає з високих тонів. Знервована, але всі пояснення даватимуться невимушено і з гумором.

«Що знову трапилося, що трапилося?» Ось так він і скаже, сто відсотків. Якась подруга допомогла б, еге ж! Але, ні, не телефонуватиму їй!

Хоч і хотіла б поговорити!

Про це, про інше;

його чимало тут у мене, ось тут (показує на груди), і безліч часу, тут або деінде, хочу, маю все розповісти...

Пауза.

не мати змоги з кимось поговорити, хоч із кимось, щоб знайшовся хоч хтось, хто тебе слухатиме й не перебиватиме, не порадитиме, не починатиме розводитися про своє...

Пауза.

як ми докотилися до того, що розмовляємо з собою...

Пауза.

А з ким мені поговорити?

Більшість навіть не може пригадати, як мене звуть...

Пауза.

Так, мене звати не Ніца. (Майже по-змовницьки до публіки.) Ні, мене не нарекли Ніцою під час хрещення. Ім’я Ніца мені дала матуся, казала, сил не було в неї чути моє справжнє ім’я, хоча їй було відомо, звідки воно взялося...

Пауза. Щось пригадала.

Пришвидшує темп, наче теревенить з кимось, одночасно намацуючи пачку цигарок біля себе.

Позавчора прочитала в одному журналі, зараз не пригадаю в якому, так от, там ішлося про те, що імена, які ми носимо, впливають на наше життя, про всяке таке: випадки, збіги, думка лікарів, психологів, сила-силенна всього... В одному випадку винне ім’я, в іншому — знак зодіаку, а, знаєш, може бути і так. Одна моя тітка звалася Афродитою, і як не кортіло їй, сердешній, бути серцеїдкою, (саркастично) толку з того не було. А, з іншого боку, мій двоюрідний брат Іракліс дуже пишався тим, що називається Гераклом, найдивніше ж було в тому, що він тоді ще пішки під стіл ходив, проте завжди першим ліз у бійку, коли щось траплялося, але прожив небагато, з