Читати книгу - "Жди, люба дівчино, Ткач Дмитро"

І посміхається сам до себе. Так, зараз це була тільки мрія, гаряча й бажана, але вона може стати дійсністю. Він домовиться з Маринкою, і вони таки співатимуть удвох. І як це раніше не з'явилася така щаслива думка.

Феді хочеться поділитися з ким-небудь своїми мріями, щоб і інші порадувались разом з ним. Адже це дуже гарно — носити в серці радість і щедро ділитись нею.

Але всі зайняті ділом. Тільки Борис Усик вже цілу годину сидить на кормі і до сонячного блиску начищає ґудзики на бушлаті. Але йому Федя нічого не скаже. Хто-хто, а Усик хай навіть і не здогадується, про що він зараз думає.

* * *

Вечір розпочнеться виступом хору. Хористи метушаться, нервують. Решта учасників художньої самодіяльності поки що вільна. Хто переодягається, хто налагоджує свій інструмент, а хто і взагалі сидить, чекає на свою чергу.

Федя кидається з кімнати в кімнату, шукає Маринку... Ага, ось і вона, в дверях зіткнувся з нею. Вона в темно-синій спідничці, у білій сорочці з широкими гаптованими рукавами, на грудях намисто, на голові вінок, плечі в барвистих стрічках. Як пишна квітка. Такою ще ні разу її не бачив... І інші дівчата так само одягнуті, але Федя бачить тільки свою Маринку, свою любу дівчину.

— Маринко, чому тебе вчора не було? Я так злякався за тебе.

Вони зустрічаються поглядами. В його очах невимовна радість, вони сонячно сяють, голублять її. Вона дивиться йому в обличчя так, ніби вивчає його уважно, і губи її дивно здригаються, немов хоче щось сказати і не може.

— Що з тобою, Маринко? — В голосі Феді стільки тривоги й турботи, що всю її проймає несподіваний дрож.

Вона коротко кидає:

— Ніколи зараз. Потім все розкажу,— і зливається з гуртом дівчат-співачок. Керівник квапить їх на сцену.

Виступи йдуть один за одним. Співи, танці, музика, декламація... Зала раз у раз гримить оплесками. Але Федя все сприймає лише якимсь куточком свідомості. В голові, ніби: цвях, засіли слова: "Потім розкажу..." Що вона розкаже потім?.. І чому так дивно затремтіли її губи?.. . Раптом він чує:

— Карпенко, твій вихід. Швидше!

Федя виходить на сцену. Море людей в напівзатемненій залі. їх так багато, що кожного окремо навіть побачити неможливо. Але потроху очі звикають. Він уже помічає своїх з корабля. Командир залишив тільки змінну вахту, а решту відпустив на концерт. Он він і сам сидить серед матросів... А он і боцман Волощук, посміхається до Феді, киває йому головою, підбадьорює.

Федя бере перший акорд, і зала затихає, завмирає в напруженому чеканні. Тільки цікаві очі світяться йому з притемненої глибини. Озвалось піаніно... І полилася пісня... Федя співає про героя-моряка, який не пошкодував свого життя за велике народне щастя. Пісня лине у величезній залі вільно й широко. Звуки гітари то невидимими дзвіночками перекликаються між собою тихо й печально, то рокочуть, здіймаючи справжню бурю. Федя навіть сам не розуміє, що з ним коїться. Чи та коротка розмова з Маринкою так загострила в ньому всі почуття, напружила кожен нерв у тілі, чи оця маса людей розбудила в ньому незнані досі творчі сили... Федя співає ще й ще — про славну чорноморську столицю Севастополь, про молодого моряка, який у далекому плаванні сумує за рідною землею, про незрадливу матроську дружбу.

І поки в залі від ряду до ряду хвилями перекочуються оплески та лунають вигуки, Федя ніяково посміхається, кланяючись ще невміло, незграбно і викликаючи цим ще більшу симпатію у глядачів. Нові думки і нова радість оволодівають ним. Даремно він колись соромився самого себе, не потрібні були думки про самотність. Ось він з людьми, серед людей, які раді бачити його, слухати його й вітати.

З усіх кінців зали летять вигуки. Його просять, щоб він ще співав, хоч піаніст зібрав ноти, лагодиться йти за куліси і лиш вичікує, поки Федя піде першим.

Але що з Федею?.. Обличчя його посіріло, очі нерухомо дивляться в одну точку, неначе скляні... Там, в середніх рядах, окремо від інших матросів його корабля, але поряд з Марин-кою сидить Борис Усик.

Федя не вірить своїм очам. Він робить кілька кроків уперед, на авансцену. Але очі не обдурюють його. Він і вона сидять поряд. Правда, не розмовляють між собою, Маринка ніби відвернулась від нього, але вони вкупі. "Так ось що ти хотіла сказати мені потім, Маринко!"

Але тепер уже нічого розказувати не треба. Він і сам усе бачить і розуміє... Ну, що ж, може, цього й слід було чекати. Може, так воно й мало статися. Якщо не тепер, то потім... І Федя знову бачить своє некрасиве обличчя, свої смішні вуха, що стирчать у різні боки, чує глузливий сміх Усика і його голос: "Що, боїшся, щоб не відбив?.."

А глядачі невгамовно плещуть у долоні, вимагають, щоб він грав і співав.

Гаразд, він співатиме. Тільки вже не для них, а для Марин-ки. Нехай вона почує цю його останню пісню. А потім уже тільки морю він розповідатиме про свою тугу. Море не зрадить.

Федя піднімає руку. Хай замовкне зала, він співатиме. Цієї пісні ще ніхто не чув. Досі Федя грав її лише сам собі.

Спершу лише струни розмовляють між собою, розповідають одна одній щось таємне, скорботне. Але ось тихо, так тихо, що не можна було помітити, коли це й сталося, народився Федин голос і злився із зворушливими звуками гітари. В ньому немає тієї сили, яка чулася перед цим, але є щось інше, не менш вразливе й хвилююче. Пісня розповідає про кохання, яке буває тільки раз у житті, про незрадливість і вірність, яка робить людину могутньою і по-справжньому красивою... Гучні акорди підіймають Федин голос на міцних, сміливих крилах і потім самі тонуть в цьому голосі, як струмочки в бурхливому прибої.

— Де він узяв цю пісню? — звертаються до боцмана Волощука матроси, які сидять навколо нього.

— В серці своєму взяв,— з болем відповідає боцман.— Гляньте он туди...

І він показує очима на Бориса Усика та Маринку.

Але пісня й музика обриваються несподівано, разом: на очах у всієї зали Маринка біжить поміж рядами, затуливши руками обличчя. А Федя стоїть нерухомо, і знову боцман бачить, як губи хлопця зімкнулися в твердому, ніби з граніту висіченому, зламі.

Швидко падає завіса. Федя повертається за куліси. Тепер йому хочеться тільки одного, щоб його ніхто не чіпав, щоб ніхто нічого не казав йому і ні про що не розпитував. Йому треба побути на самоті... Але за кулісами вже боцман Волощук, матроси. То все — його друзі. І як же їх, виявляється, багато! І від них нікуди сховатись. Вони обіймають Федю, говорять йому якісь хороші слова.

І раптом наче з-під землі виринає Маринка.

— Федю, ти не вір... не вір...— говорить вона, захлинаючись і ковтаючи рясні сльози.

Федя нічого не розуміє. Чому Маринка знову біля нього? Байдужим і якимсь мертвим голосом він запитує:

— У що не вірити? Про що це ти?

— В те, що я з ним... Він зовсім, зовсім тобі не товариш. Він так погано про тебе говорить. І вчора, й сьогодні я жену його від себе, а він... він...

Маринка безсило сідає на стілець, здригається від плачу. Федя кладе руку дівчині на плече.

— Нічого, Маринко, нічого... Все буде добре.

А за якийсь час вони йдуть з клубу разом, оточені вірними друзями. Десь позаду них, ховаючись в темній тіні дерев, крадькома йде Борис Усик.

* * *

Корабель відходить від причалу. За кормою бушує і піниться зеленкувата вода.

На кормі серед матросів стоїть Федя, невідривно дивиться на берег. Там — Маринка. Вона щось гукає, махаючи над головою хустиною. її майже не чути. Але вітер доносить ще двоє слів:

— Федю... чайки...

Федя підіймає очі вгору. Там у прозорому повітрі шугають і перегукуються білі птахи, вилискують проти сонця срібними крилами. Федя розуміє зміст почутих слів: Маринка приходитиме сюди, на берег, дивитиметься на чайок, згадуватиме про нього і ждатиме.

Жди, люба дівчино. Моряк повернеться до тебе.