Читати книгу - "Королівство жахів"

Шарфи. Вона намагалася розв’язати цю загадку.

— Ти говориш про шарфи на його обличчі?

— Так. Про ті, які він вважає бридкими.

Вона засміялася.

— Розумієш, я казала «шрами», як отой, що його ти бачив у тата на руці, там, де він ошпарився окропом у дитинстві. Або сліди на моєму коліні, які з’явилися там, коли я впала.

— Он як, — промовив він із дурнуватим обличчям. Він також засміявся, бо відразу зрозумів жарт. — Шрами, а не шарфи. То він не думає, що шарфи бридкі?

— Я не знаю, якої думки Доктор Доля про шарфи, — каже вона.

— У нього на обличчі їх нема.

— Нема. Там є шрами.

Вона слухала сина, міркуючи, як доступніше викласти йому ідею про шрами, разом з тим переймаючись пострілами. Втім, це не могли бути постріли. Бо якби вони були, вона тепер чула б щось інше. Зойки, або сирени, або голоси з гучномовців, які про щось би повідомляли.

Але нічого такого не було.

Вона бачила надто багато битв.

Вона поглянула на час на своєму телефоні. Залишилося всього кілька хвилин до закриття зоопарку, і їх цілком можуть не побачити тут, у лісі. Вона кілька разів уявила собі таку картину: вони отаборилися в зоопарку на ніч, можливо, навіть умисне, заховавшись тут, щоб навідати тварин посеред глупої ночі — у дитячих книжках пишуть про такі ситуації. Сподіватися на успіх, звичайно, безглуздо, бо в зоопарку, безперечно, є охоронці.

Їм пора йти.

— Нам треба йти, мій любий, — сказала вона, знімаючи його зі своїх колін, чекаючи, коли він перенесе свою вагу на власні ноги, що він зробив неохоче.

Вона хотіла, щоб він одягнув курточку, але він заприсягся, що йому не холодно, тому вона залишила її в автомобілі.

— Ми ще маємо трохи часу? — запитав він.

Вона піднялася з піску і взулася в сандалі. Перевага, яку вона віддала сандалям, позбавила її морального авторитету вимагати від нього, щоб він надягнув курточку.

— Ні, — відповіла вона. — Уже майже о пів на шосту. Час закриття зоопарку. Мені шкода. Ми повинні якнайшвидше звідси забратися, бо нас можуть замкнути тут.

Вона вже почала нервуватися через таку ймовірність — вона надто затрималася, і їм ще треба вийти з лісу, а потім здолати довгу дорогу через дитячу зону, й вони справді ризикують натрапити на замкнену браму.

— Ми можемо зупинитися на майданчику для гри й перейти через міст? — запитав Лінкольн.

— Не сьогодні. Ми можемо прийти сюди завтра.

Він кивнув головою і вийшов із піску на ріденьку траву. Він не любив порушувати правил. Якщо працівники зоопарку кажуть, що їм час іти додому, то він піде додому.

— Ти допоможеш мені взути черевики? — запитав він. — І вкинеш моїх хлопців у свою сумочку?

Вона нахилилася, змела з його ніг пісок, потім натягла шкарпетки на його бліді пальці та його широкі незграбні ступні. Застебнула його тенісні черевики, підняла голову й побачила кардинала, що сів біля неї на відстані простягненої руки. Звірі й птахи зовсім їх тут не боялися. Вона іноді бачила зграю горобців, бурундуків або білок на відстані кількох футів — вони спостерігали за битвою, яку влаштовував малий Лінкольн.

Мати вкинула його пластикові фігурки у свою сумочку.

— Зроблено, — сказала вона.

5:23 пополудні

Джоан обшукала піщану яму, чи вони не забули в ній якихось пластикових чоловічків, а тоді взяла Лінкольна за руку й вивела його на стежку, по якій можна було вийти з лісу. Цікаво, коли вже він не захоче триматися за її руку, але поки що вони обоє були задоволені цим контактом. Дерева закінчилися вже через двадцять кроків — тут, власне, був не ліс, а ілюзія лісу — і стало чути плюскіт водоспаду, де потік води розбивався на камінні перед вольєром видр.

Видри були одними з їхніх улюблених тварин, одними з тих, які могли відвернути увагу Лінкольна від його фантазій. Дві видри мешкають у вольєрі, що має вигляд великої печери, де над ними нависає штучна скеля, а тварини вигинаються, вистрибують і пірнають у басейні із зеленавою водою за широкою скляною стіною. Скелі нависають над стежкою, й водоспад шумить над головами відвідувачів і виливається в басейн для утримання черепах, густо зарослий ліліями, очеретом і якимись рослинами, що цвітуть червоними квітами. Стежка, яка виходила з лісу й закручувалася навколо басейну, завжди здавалася їй найгарнішим місцем лісової території — але тепер вона була зовсім порожня.

Лінкольн засміявся поруч з нею.

— Поглянь на видру. Помилуйся, як вона плаває.

Він усе ще погано вимовляв звук «р». «Видля» каже він замість «видра».

— Мені подобаються її лапи, — сказала вона.

— Хіба вона має лапи? А не плавці? Справжні лапи, схожі на лапи собаки або лапи з пальцями, як у мавпи?

Вона відчула спокусу зупинитися й розповісти йому про анатомію видр — вона, либонь, найбільше хотіла, аби він зрозумів, що життя наповнене дивовижами, які не варто обминати увагою. «Поглянь, як гарно», — сказав він їй одного разу, дивлячись на калюжу бензину на паркувальному майданчику зоопарку — але в них не було часу. Вона потягла його за руку, і він не чинив їй спротиву, хоч його голова не хотіла відвертатися від видри. Коли вони ступили на дерев’яний місточок, вода обабіч якого була вкрита ліліями, їй захотілося побачити когось ще, ще одну родину, яка базікає, також запізнюючись до виходу. Втім, вони звикли мати стежку тільки для себе. Вони часто нікого на ній не бачили, коли надвечір поспішали до виходу, бо вони схильні запізнюватися. Вона прискорила ходу.

— Ти хочеш побігти? — запитала вона.

— Ні.

— Може, побіжиш підстрибуючи?

— Ні, не хочу, — сказав він, ще більше сповільнюючи ходу.

Їй іноді здавалося, що його рішучість чогось не робити перебувала в прямій пропорції до того ентузіазму, який виявляла вона. Він повільно дибав дерев’яним місточком, зупиняючись, щоб відігнати комара або подивитися вниз на дзеркального коропа. Він геть зупинився, щоб почухати собі підборіддя. Коли вона попросила, щоб він поквапився, він спохмурнів, і вона знала з виразу його обличчя, чого він зараз попросить.

— Я хочу, щоб ти взяла мене на руки, — сказав він.