Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

- Слухай, вибач! Гаразд? - кажу, коли залишаємося наодинці, такої підстави життя мені ще не робило, - Я зараз піду.

Приймаюся гарячково збирати розкидані речі.

- Якого х... дідька ти тут робиш у такий час? - він злий, дуже.

- Якщо ти не пам'ятаєш, ми реставруємо твій будинок, - бурмочу, намагаючись запхати палітру в пакет.

- Чому ж, пам'ятаю. Але щось не пригадую, щоб замовляв це, - киває головою в бік мого мистецтва.

Уперше зі сторони дивлюся на стіну зі своїм малюнком. Після семигодинної роботи там чітко промальовувалися контури майбутнього звіра. Зависаю, нахиливши голову й закусивши губу. Красиво має вийти, зазначаю подумки.

- Ава? Я тобі не заважаю? - він починає втрачати терпіння, скануючи мене... злим? поглядом.

- Стіна буде закладена, - відмираю і натягую олімпійку, що валяється, - І мого малюнка не буде видно.

Щось я упустила факт того, що майже гола. Марат простежує ковзання застібки блискавки.

- Тоді навіщо стільки зусиль? - навіть складка на лобі через насуплені брови йому личить.

Не потрібно на нього дивитися. Знову починаю втрачати голову.

- Для себе.

Розумію марність своїх метань. Днями все заберу. Підхоплюю лише сумочку і прямую на вихід. І, звісно, Марат не дає піти, просто ставши в проході.

- Далеко зібралася? - на губах моя улюблена посмішка.

"Не ведися, Ава. Він тебе кинув. А тобі більше від нього нічого не потрібно." - вмовляю себе подумки, а сама вже плавлюсь від увімкненої чарівності.

- Дай пройти, будь ласка! - шепочу я.

Між нами близько метр відстані. Так хочеться їх скоротити і просто застрибнути на нього.

- Ава, друга година ночі! Як ти збираєшся добиратися додому?

- Таксі викличу. Почекаю його на вулиці, - не витримую та з усієї сили штовхаю його в груди, - Пройти дай.

Мої зусилля виявилися марними. Він навіть кроку назад не зробив. Ну що за кам'яна статуя? 

- Ава, мені здається, що ми це вже проходили, - сексуально усміхається, а очі сміються, - Чи ти мене знову провокуєш?  

- Звичайно, аж два раза! - у мить спалахую і так само швидко згасаю, - Марат, вибач! Я серйозно не очікувала тебе тут побачити. Адже ти в будинку зазвичай не з'являєшся, а тут раптом, уночі... - справді, що він тут робить у такий час, та й не один, а з гоп-компанією охорони зі свого клубу?

Я впізнала одного з чоловіків, які забігли слідом за Маратом. Саме він супроводжував мене під час мого першого відвідування клубу в, як я вже зрозуміла, особисту кімнату відпочинку господаря цього розважального закладу.

- Не важливо! - відмахуюся від запитань, що таранять голову, - Просто дай мені піти.

- Упевнена? - він реально знущається, його з нутрощами видають іскристі веселощами очі.

Я - ні! Хочу накинутися на нього і зацілувати ці єхидно вигнуті губи. Такому Марату складно протистояти. І зараз я його зовсім не боюся. Але гордість волає одуматися! Мій запалений хіттю погляд не залишається непоміченим. Тому від моєї наступної фрази, брови Марата здивовано повзуть вгору:

- Так, дай пройти, будь ласка!

- Добре. Тебе Андрій відвезе, - він відходить від дверного отвору.

- Досить, - ледь не кричу я, поруч із ним емоції зашкалюють і скачуть, як блохи по собаці... або кота, - Набридло! Я сама здатна дістатися до дому. А тебе це не повинно хвилювати. Досить мене постійно в свого водія тикати.

Гордо піднявши голову, проходжу повз, вдихнувши наостанок шалений суто його чоловічий запах, навіть без краплини домішку парфумів.