Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій 📚 - Українською

Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

304
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій" автора Володимир В'ятрович. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 93
Перейти на сторінку:
постійному зв’язку 116 загонів і 31 партизанську групу, які налічували близько 25 000 бійців. За рахунок притоку добровольців вдалося створити 42 нові загони. Почасти повільне зростання чисельності партизанських сил було зумовлене важкими втратами внаслідок каральних акцій окупаційних військ. Іншою причиною вважають нестачу зброї: у багатьох загонах 30—60 % особового складу взагалі не мали озброєння. Проте центральне командування брало на себе лише забезпечення мінно-підривними засобами й відмовлялося постачати зброю, сподіваючись підштовхнути партизанських командирів до більш активної бойової діяльності. Вважали, що партизани мають забезпечуватися всім необхідним за рахунок ворога.

Загальна кількість стрілецької зброї, яку українські партизани одержали з радянського тилу, становила лише 33 % від озброєння, яке отримали білоруські партизани лише в 1943 р. Слід відзначити, що на середину 1943 р. серед усіх партизанів, які діяли на території СРСР, частка партизанських формувань України становила лише 15,7 %. Вище радянське керівництво було взагалі доволі скептично налаштоване щодо перспектив розвитку партизанського руху в Україні. У середовищі еліти СРСР були поширені уявлення про «зраду» українців і їхню загальну нелояльність до комуністичного режиму.

По-справжньому масовим процес поповнення партизанських загонів добровольцями став восени 1943 р., коли доля окупаційного режиму в Україні була вже вирішеною. Загалом станом на 1 січня 1944 р. у підпорядкуванні УШПР налічувалося 29 партизанських з’єднань (170 загонів) і 41 окремий партизанський загін, у складі яких перебувало, за різними даними, від 43 000 до 47 700 бійців. Ще 15 500 бійців перебувало в складі 76 загонів, які в жовтні-грудні 1943 р. опинилися в радянському тилу й були розформовані.

Значні партизанські сили були задіяні у звільненні Києва. Партизани допомагали Червоній армії заволодіти переправами через Дніпро, Прип’ять і Десну. Загалом партизани України захопили, організували й утримували 25 переправ, зокрема З — на Десні, 12 — на Дніпрі, 10 — на Прип’яті. Ці переправи відіграли важливу роль у захопленні плацдармів і подальших наступальних діях радянських військ.

До кінця 1943 р. цілі райони на півночі Житомирської, Рівненської, Волинської областей перебували під повним контролем радянських партизанів. «Партизанські краї», у яких ще до приходу Червоної армії була відновлена радянська влада, ставали базами для поповнення партизанських загонів та їх матеріально-технічного постачання. На території цих районів розташовувалися аеродроми, на які доставляли вантажі з радянського тилу. Надалі у зв’язку з просуванням Червоної армії перед партизанами України була повторно поставлена задача виходу в західні й південно-західні області республіки та на територію Молдавії.

Виконання цих завдань ускладнювала низка обставин. Завдяки скороченню загальної довжини лінії фронту й зменшенню глибини оперативного тилу німецьке командування змогло забезпечити значно більшу щільність військ і суттєво зміцнити тилові гарнізони, посилити охорону комунікацій. Небезпечним супротивником радянських партизанів були також загони УПА. Українські націоналісти намагалися не допустити радянських партизанів на територію Західної України. Сутички радянських партизанів із формуваннями українських націоналістів відбувалися в основному на Волині, уздовж лінії Сарни — Ковель — Коростень. Загалом ворожим залишалося ставлення до радянських партизанів більшості українського населення регіону.

Багато командирів узагалі відмовлялися вирушати в рейди на Західну Україну. Навіть у Сумському з’єднанні, яке після відкликання С. Ковпака до Києва очолив П. Вершигора, дійшло до висловлення відкритої непокори. Усі спроби найбільш боєздатних формувань: П. Вершигори, якому завдяки надзвичайним заходам вдалося «навести лад» у з’єднанні, М. Наумова, М. Шукаєва — вийти до різних районів Західної України завершилися невдачею. У найкращому разі вдавалося пройти рейдами територією західних областей і вийти на територію Польщі чи Словаччини.

У середині серпня 1944 р., коли після завершення Львівсько-сандомирської наступальної операції 1-го Українського фронту було в основному завершено звільнення території України, більшість активних на той час партизанських формувань опинилася в тилу Червоної армії. 10—15 серпня 1944 р. УШПР розпочав розформування підпорядкованих йому партизанських загонів за винятком кількох найбільш боєздатних, які продовжили бойову діяльність за кордоном. 3700 осіб були звільнені з партизанських лав, зокрема 1300 були передані військовим частинам. На цьому бойова діяльність партизанських формувань в Україні була фактично закінчена.

Точно оцінити результативність бойової й диверсійної діяльності радянських партизанів надзвичайно складно. Статистика втрат, яких партизани України завдали окупаційним військам та адміністрації, використовувана в офіційній радянській історії: 500 000 знищених військовослужбовців, 1566 танків, 211 літаків тощо — є багатократно завищеною.

Важко також точно визначити втрати самих партизанів у боях з окупантами. За відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У з розрахунків із партизанами, яка була створена після розформування УШПР, із 175 400 учасників партизанського руху загинуло, померло або зникло безвісти 13 956 осіб, тобто близько 8 %. Така кількість втрат виглядає цілком вірогідною. Показово, що в найбільш боєздатних формуваннях втрати, за даними комісії, були значно вищими. Зокрема, у з’єднанні С. Ковпака — П. Вершигори вони становили близько 25 %. Однак і в цьому разі рівень втрат серед партизанів був значно меншим, ніж у фронтових частинах Червоної армії. У цьому крилася одна з причин загалом зневажливого ставлення кадрових військових до бойових успіхів учасників партизанського руху.

З усіх видів бойової діяльності партизанів найбільш ретельно радянське командування відстежувало диверсії на залізницях. Згідно з підсумковими даними УШПР, партизани України підірвали 4959 ешелонів. Але навіть на піку своєї активності українські партизанські формування підривали не більш ніж 3 % військових ешелонів, що проходили територією України. Загалом партизани не змогли навіть на короткий час паралізувати військово-стратегічні перевезення вермахту в Україні, хоча іноді створювали суттєві перешкоди для ритмічної роботи транспортної інфраструктури окупантів.

Важливішими за прямі втрати, яких партизани завдали супротивникові, було створення потенційних загроз у тилу, які змушували відтягувати для охорони транспортних комунікацій і населених пунктів значні військові сили. Важливим був також морально-психологічний ефект від радянської присутності.

Загалом, усупереч твердженням офіційної радянської історії, комуністичний рух Опору в Україні не став масовим явищем. За даними групи ЦК КП(б)У з розрахунків із партизанами, із загальної кількості учасників партизанського руху (175 400) у списках 4-го управління НКВС УРСР і партійних органів проходило 33 049 осіб, в обліку УШПР — 142 351 особа. Слід також узяти до уваги, що не всі партизани, дані про яких містилися в облікових документах, брали участь у бойових діях. Багато «мертвих душ» налічувалося в загонах, створених у 1941—1942 рр. (більшість із них розпалася, так і не розпочавши якоїсь діяльності). Численні приписки допускали також командири реальних загонів, сподіваючись на покращення забезпечення та інші винагороди за активне нарощування партизанських сил. Дискусійним залишається питання, чи можна взагалі зараховувати всіх учасників подібних формувань до радянського партизанського руху.

У цілому через радянські

1 ... 29 30 31 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"