Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

— Яким же смачнющим був королівський суп! І ніхто, як на гріх, не готує такої страви. Може, тому, що короля вже давно прогнали. Бідолашний, йому теж не поталанило. Хай там як, та я дуже хотіла б перекинутися слівцем із цим дуче!

— На бога, Амаліє, ніякого дуче вже немає, це знають навіть ті, хто втратив пам’ять.

— До політики мені немає ніякого діла, але я теж знаю, що якось його вже виганяли, а він усе одно повернувся. Це я вам кажу, він десь поряд, і одного дня, адже ніколи не знаєш... Хай там як, а для старого пана, вашого дідуся, хай упокоїть Господь його душу, каплун і королівський суп мали неабияке значення, інакше Різдво було не Різдво.

Каплун і королівський суп. Завдяки цій страві я згадав обриси столу, люстру, яка, певно, багато разів заливала світлом той стіл святковими вечорами наприкінці грудня. Але я не згадав, як смакує королівський суп: я згадав лише цю назву. Як у тій грі із загадками, що зветься «берсальо»: стіл треба пов’язати зі стільцем, їдальнею чи супом. Так само і мені згадався королівський суп лише через словесні асоціації.

Я відчинив двері до наступної кімнати. Це була спальня, в якій зазвичай спало подружжя, тож якусь мить я вагався, ніби то було заборонене місце. Контури меблів у напівпітьмі видалися мені величезними, а ліжко з балдахіном узагалі здавалося вівтарем. Може, це була дідова спальня, до якої і ногою ступати було не можна? Він помер у цьому ліжку — туга звела його в могилу. А чи був я присутнім у цю мить, чи попрощався з ним востаннє? Наступна кімната теж була спальнею. Але збагнути, до якого часу належали тамтешні меблі, було неможливо, якийсь псевдобарокський стиль, округлі, геть усі, в орнаментах, які були навіть на бічних стулках шафи для білизни з великим дзеркалом і на комоді. У цю мить я знову відчув те ж саме, що й тоді в лікарні, побачивши фото з весілля батьків, — стиснуло увесь шлунковий сфінктер. Таємниче полум’я. Якось я спробував пояснити це відчуття лікареві Ґратароло. Він спитався, чи було це схоже на екстрасистоли.

— Мабуть, — відповів я, — але воно супроводжується теплом, що підступає до горла.

— Тоді це не екстрасистоли, — мовив Ґратароло, — при них такого не буває.

Але раптом на мармуровій кришці невеличкого комода я зауважив маленьку книжечку, тож попростував просто до неї, бурмочучи собі під носа: «Riva la Filotea». Як же ж це, чекайте, це на діалекті, прийде, наближається... що? Мене не покидало відчуття, що ця загадка, виражена у питальній формі на п’ємонтському діалекті, «наближається, хто наближається?», la riva? sa са l’e c’la riva? (я говорив на діалекті?) Що ж там наближається? Якась філофея (фея?), тролейбус, нічний трамвай чи таємничий тельфер[138]?

Я розгорнув книжку. Почувався так, ніби скоїв блюзнірство. Вона належала міланському священикові Джузеппе Ріва і датувалася 1888 роком. Це були молитви і священні ритуали, до яких додавався перелік календарних свят і імен святих. Обкладинка вже майже відпала, а сторінки розвалювалися від першого ж дотику. Я побожно склав їх знову докупи (а через свою професію я звик шанобливо доводити до ладу старожитні книги), та зауважив, що на корінці у червоному квадраті було золотими, вже вицвілими, літерами написано «Riva la Filotea». Напевне, це чийсь молитовник, якого я не насмілювався торкатися перше, коли був малим, бо, можливо, ця книжечка з неоднозначною назвою, де автор і назва зливаються в одне, сповіщала мені про наближення загадкового електричного диліжанса з феєю всередині.

Я озирнувся і помітив з різьблених боків комода дві стулки, що відчиняються. Прожогом кинувся до них, відчуваючи, як серце виплигує з грудей, хотів відкрити ту, що була праворуч. Я озирався навсібіч, немов боявся, що хтось мене побачить. Усередині було три так само різьблених потаємних відділи, але вони були порожніми. Мене тіпало так, немов я скоїв крадіжку. Може, навіть антикварну: мені було цікаво глянути у ті сховки, ану ж у них зберігалося щось таке, що чіпати мені було зась, чи чого я не повинен був бачити, чи навпаки, що роздивлявся потайки. Тепер я майже абсолютно, немов після ґрунтовного аналізу фактів, як у детективах, був певен, що то була кімната моїх батьків, а «Філотея» — це мамин молитовник. Тож збираючись запустити руку у потаємний сховок у комоді, я міг торкнутися чогось надзвичайно особистого, може, старих листів, чи гаманця, чи купи фотокарток, які не можна було вклеювати в сімейний фотоальбом...

Але якщо то дійсно була спальня батьків, а Паола якось казала, що я народився саме в цьому домі, то це і є кімната, в якій я з’явився на світ. Хоча немає нічого дивного в тому, що не пам’ятаєш кімнати, у якій народився, але якщо протягом багатьох років тобі показували якесь місце чи кімнату, говорячи, що ти побачив світ на ось цьому величезному ліжку, на якому ти незліченно багато разів спав поміж татом і мамою, і вже відлучений від материнських грудей хотів ще раз вдихнути аромат грудей, що вигодували тебе, таке мало б лишити в моїх триклятущих лобних долях хоч якийсь слід. Але ні, навіть у цьому разі мій мозок зберіг у пам’яті лише механічні багаторазові дії, і квит. Немов знову нагадуючи мені, що, коли я, звичайно, маю таке бажання, то можу згадати, як дитя ссало материнське молоко, шукаючи ротиком грудь, але чиї то були груди, чи як пахло материнське молоко — до того зась.

То чи є сенс народжуватись, якщо потім не маєш про це жодної згадки? Але, якщо розмірковувати виключно теоретично, чи я взагалі колись народжувався? Як і про все інше, про цей факт я знаю лише із чужих слів. З того, що знаю особисто я, випливає, що я народився наприкінці квітня в лікарняній палаті. І було мені вже майже шістдесят.

«Пан Піпіно, що народився старцем, а помер дитям». Що це ще за історія? Втім, пан Піпіно народжується у капусті, вже маючи шістдесят років і чудову сиву