Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Яна відчула як по тілу пройшлася хвиля мурашок, десь в глибині душі активувався інстинкт самозбереження, який бив на весь сполох. Здоровий глузд все ж таки переважав, Яна вважала, що в її спасителя, було безліч моментів її вбити, якби він цього справді хотів. І лише підвіска яка була на шиї додавала впевненості Левіній, вона не просто підозрювала, що вся справа була в родовій прикрасі, тепер вона була впевнена в цьому.

Яна не забула слова таємничого юнака із її сну, прокляту прикрасу не можна було віддати, забрати силою, повернути чи бодай знищити. Арюмор був гарантом її безпеки й одночасно навпаки – загибеллю. Яна розуміла, прекрасна – ціна її життя, і поки він в неї, тим кому потрібна ця підвіска, захищатимуть її від собі подібних монстрів. Саме до такого висновку дійшла Левіна.

Вийшовши з кімнати, Левіна виявила, що спальня, в якій вона ночувала, перебувала на правому крилі другого поверху. Крокуючи до сходів, Яна зачаровано розглядала портрети, що були практично на всю довжину стіни. На полотнах були зображенні різні чоловіки та жінки, але все-таки дещо було в них спільне: загострені вуха, точнісінько як в ельфів з кінофільмів; на голові вінок з колючого терену, нагадуючи корону. Вінок, точно був знаком знатності, влади, та статусу, цього й говорити не потрібно, достатньо придивитися на вставлене дорогоцінне каміння.

Все така ж готична архітектура інтер'єру супроводжувалася в усьому маєтку, позолочені рамки портретів, шовковисті килими, що тягнулися навіть по сходах. Вигравіюваний палітурний орнамент на східцях, свідчило про неймовірне багатство господаря, а також про наявність цілком відмінного смаку. Навіть повітря тут просякло бундючністю, для Левіної було дивно, адже вона корінна киянка, але ніколи чомусь не звертала увагу на подібні готичні будівлі, які приховують за своїми стінами цілісіньку історію… монстрів.

«Уважно приглядайся, монстри справді серед нас навіть якщо вони носять людську подобу», — згадалося Яні слова тітки, яка надто любила розповідати всілякі казки. Тепер їй не здавалися розповіді тітки, казками.

Спустившись до кімнати, що схожа була на вітальню, Яна нарешті зустріла свого рятівника, який граціозно сидів у кріслі, елегантно тримаючи в руках прозору з дивним знову-таки орнаментом чашку, наповнену свіжо завареним чаєм з чайничка.

На всю стіну вікна-вітражі, що заливали приміщення яскравим денним світлом, приглушаючи містичну ауру всього маєтку, що ніяк не був схожий на звичайний будинок багатого чоловіка.

Сам же господар будинку здався Яні цілком середньостатистичним симпатичним чоловіком: стильний темно-коричневий костюм ідеально сидів на ньому, зайвий раз, підкреслюючи його статність та худорлявість, блідо-блакитна атласна сорочка відкривала погляд на витончену шию, а також гострі ключиці; ідеально білі туфлі-мокасини. Високі вилиці  та справжнісінький аристократичний холодний погляд, від якого все тіло покривалось гусячою шкірою.

«Тільки корони з тернини і не вистачає», – промайнуло в голові Левіної, так як її рятівник воістину мав королівську зовнішність, таку ж саму, що й портрети які вона бачила до цього, тільки без загострених вух.

— Я мав на думці, що ви перетворились в сплячу красуню, яку потрібно було пробудити поцілунком принца.

Переводячи погляд з чашки чаю на закляклу на місці Яну, вимовив Артур. Його голос був подібний до атмосфери цього маєтку: такий же містично-загадковий, низький тембр був чарівно-обволікаючим, а погляд пронизливим буквально до кісток.

— А ви принц?

Куточки губ Яни піднялися, утворюючи щось подібне до посмішки, на що господар будинку усміхнувся у відповідь.

Чомусь перебуваючи поруч із зовсім чужою людиною наодинці та ще й в його будинку, Яна не відчувала небезпеки, геть забувши про тривожний стан, яке у неї був буквально пів години тому. Вона відчувала неймовірне почуття безпеки, а незнайомець здавався до болю в м'язах, знайомо, немов вони вже бачилися… десь в минулому житі.

Трепетне тепло розлилося по її тілу, коли незнайомець підвівся зі свого крісла, і в долі секунди скоротивши між ними відстань. Все знову було схоже на сценарій якоїсь казки, де принц цілує свою принцесу, любов, весілля і далі все за планом. Але якщо врахувати останні події з життя Левіної, то її казка більше нагадує якусь страшилку, якою лякають дітей, щоб ті не вередували. Лише зараз, коли чоловік підійшов ближче, зір Яні відкрив справжній його облік: свинцево-чорна шкіра, янтарні очі й такі ж загострені вуха як і в людей, що були зображені на полотнах. Яна тепер не була впевнена, що то все-таки були зображені люди.

Страху більше в Левіної не було, вона вже бачила його не людський облік, щобільше, їй прямо таки конче потрібно було задовольнити свою цікавість про світ, який весь цей час був поруч ховаючись за прозорою ширмою.

— Артур Альвгред.

— Яна...

— Я знаю, хто ви насправді, навіть краще, ніж ви сама.

Суха фраза Артура змусила серце Яни спочатку сповільнитися, а в наступну мить пуститися в шалені стрибки. Тіло дивно реагувало, Левіна не відчувала боязні, але не могла пояснити ті дивні почуття котрі її переповнювали, мов чашу, з якої от-от почнеться проливатись рідина.

— Що... — Яна запнулася на мить, відчуваючи нищівний на собі погляд чоловіка.

— Яно, ви знали, що ваш батько не був божевільним? — Альвгред уважно спостерігав за мімікою своєї гості. — Гадаю, що після свого двадцятип’ятиріччя ви здогадались про це, адже тепер ваш кругозір набагато ширше, чим людське око звичайної смертної людини. Ваш батько бачив те ж саме, що і ви наразі.