Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

- Коро, - обережно звернувся рудий до дівчини, - мені шкода, що я не зміг допомогти тобі швидше одужати. Хоч наука моя сильна сторона, але механізми мені ближче, ніж людські органи і кістки…

- Усе гаразд, Лоріку. Ти мені нічого не винен, - але на її слова хлопчина лише спохмурнів. Кора оглянула стіл і взяла свій револьвер та кілька срібних куль. – Я візьму це в якості вибачення і подарунку. Добре? – всміхнулась вона. Рудий підняв очі і всміхнувся. Кивнув.

- Шкода, що мені не дається анатомія. Добре, що в нас є Себастьян. Він чудово розбирається в ботаніці! Завдяки його відварам ти не померла, поки чекали на цілителя.

- Ботаніка? Тобто це він поїв мене чимось незрозумілим і неймовірно гидотним на смак? – здивувалась Кора, уявляючи, як суворий Себастьян Чейз сидить посеред клумби оточений нарцисами, в рожевому капелюшку з широкими крисами та садовому фартусі, і колупається в землі.

- Ага. Тільки я тобі цього не казав. Себ буде гніватись, - пошепки промовив він. - Знаю, смак у деяких настоянок не дуже, але вони справді дієві. Шкода, що не на стільки, щоб вилікувати все швидко. Тому довелось викликати цього мага! Іще б років сто його не бачив, - хвиля відрази скривила приємне пухке обличчя Лоріка.

- Схоже, він подобається далеко не всім тут.

- Він не подобається нікому! Не надто приємна особистість. Коро, будь із ним обережна, - Вайн подивився на дівчину з усією серйозністю, що мав і та повільно кивнула.

- Буду, Лоріку. Дякую, що попередив.

- Попередив про що? – виринув з-за сусіднього стелажу Чейз.

- Про використання куль. Про що ж іще? – чорнявий прищурився на друга, але Лорік швидко відвів погляд. Раптом задзвенів телефон, наповнюючи простір противним дзижчанням. – Ой, секундочку! – кинув рудий і побіг за одну із кам’яних колон. Кора повернулась до Себастьяна і кілька секунд дивилась на нього.

- Що? – із підозрою спитав він.

- Ботаніка? – не витримала дівчина і всміхнулась до Чейза. Той здивовано подивився на неї і підняв брову.

- Що ти…

- Коро, - перебив Лорік, визирнувши з-за колони із слухавкою в руці, – твій друг отямився.

Дівчина бігла по коридорах першого поверху, чітко запам’ятавши шлях до лазарету. Вона влетіла туди мов фурія, але завмерла в дверях. Ноги немов приклеїлись до підлоги. Серце шалено гупало в грудях. Блакитні очі миттєво знайшли його.

Ірвін Майєс сидів на ліжку, спершись спиною на подушки. Він потирав голову і кривився. Такий неприродньо блідий. Втомлений. Порізи на руках зникли, подряпини на обличчя теж. Лише синець на вилиці залишився. Ірвін щось розповідав Мірайї, яка стояла поруч. Аж тут, він ніби відчув, чийсь погляд. Підняв очі. Оглянув простір довкола і зупинився на Корі. Легка посмішка торкнулась його вуст.

- Т-ти обіцяв піти зі мною в лікарню. Але ж не так! – шмигнула вона носом, розвела руками.

Кора кинулась до Ірвіна і міцно обійняла його за шию. Тремтячим голосом спитала, як він себе почуває. Чи може він рухатись, чи пам’ятає її? Потім звинувачувала Майєса, що він не пішов із нею. Розказала про напад звіра. Потім почала звинувачувати, себе, бо її батько втягнув їх у всю цю маячню. Увесь цей час Ірвін або коротко відповідав на її питання, або мовчки дивувався та злився. Кора говорила і говорила, поки в неї не пересохло в горлі і довелось зробити паузу.

- А тепер буду говорити я. По-перше, зі мною все гаразд. По-друге, не звинувачуй себе, але до цього ми ще повернемось. По-третє, як ти себе почуваєш? Напад? – Ірвін говорив спокійно. Та в його голосі відчувалась тривога. Він уважно оглядав її, шукаючи якісь рани. Кора знову шмигнула носом. Її очі були сповнені сліз, але жодній з них вона не дозволила впасти.

- Не хочу переривати цю ідилію, але… - в розмову втрутилась Мірайя. Вони озирнулись на неї. – Коро, пропоную дати Ірвіну час перевдягтись і обговорити усе за обідом. Нам усім є про що поговорити.