Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна"

Катя:

Завдяки маминим крикам, я змогла вирватися з рук розгніваного батька. Не хотілось мені залишатись в цьому будинку та зʼясовувати чому він так мене ненавидить. Як тільки він забрав свої мерзотні руки від мене, я чим швидше побігла в коридор. Сестра теж бігла за мною, щоб мене зупинити. Було чути ще з кухні її слова: «Катю! Катю, зачекай!». Та я не витримала більше страждань, тому вхопила свою сумку, яка лежала на підлозі біля прихожої, і вибігла чим скоріше на вулицю. 

Біжу… біжу по дорозі з останніх сил. Випадково чуть не врізаюсь на повороті в машину, від цього не втримую свою рівновагу та падаю на асфальт. Лише голосно чую звук тормозів автомобіля. На це не звертаю увагу, бо нестерпний біль в грудях більше болить, чим від жорсткого приземлення на коліна. Не витримую свій біль та сльози ллються. Не можу зупинитися, хочу кричати чим сильніше від болю. Дивлячись на розбиті коліна та вщент тесані руки, витираю сльози але вони так і не можуть зупинитися. Розумію, що рани зроблені об асфальт - це ніщо, в порівнянні з душевним болем.

-Тобі, що жити не хочеться? Звідки ти взялася?,- піднімаю очі на чоловіка, який вийшов з автомобіля на якого я чуть не налетіла.

-В-вибачте…- та сльози так і не можу зупинити, намагаюся долонями витирати очі.

-Боже мій, твої руки! Ти сильно впала на асфальт, не забилася?

-Ні-ні, все зі мною добре,- намагаюся піднятись.

-Чекай. Давай допоможу,- бере попідруки та допомагає встати на ноги,- Може в лікарню?

-Ні, не потрібно. Ще раз вибачте мене, я не хотіла попасти під колеса вашого авто.

-Точно в лікарню не треба?,- дивиться на мене стурбовано та швидко розглядаючи мене.

-Точно… Я напевно піду.

-Куди ти підеш в такому стані?,- бере мене за руку та підіймає мою сумку,- Ходімо, в мене в машині є аптечка, обробимо твої рани.

-Ні, все добре. Не потрібно,- але він мене не чує та залишивши мене, відкриває перед мною задні дверцята автомобіля та дістає з машини аптечку.

-Сідай, будемо надавати першу допомогу постраждалій.

-Я так розумію, що не вдасться втекти,- все ж таки сідаю скраю на заднє сидіння авто. Він дістає з аптечки бинт, пластирі та різні баночки.

-Що з тобою сталося? Таке враження, що ти тікала від маніяка,- більш спокійно говорить та обробляє рану на руці.

-Чому ви так кажете?,- здивовано перепитую його.

-В тебе на шиї,- вказує пальцем,- Тебе, що душили? А це що,- підіймає мою руку ближче,- Синяк? Боже, та на іншій руці теж диви, як сильно видно.

-Не важливо,- відбираю руку, намагаюсь бути сильною, але сльози не можливо стримати так само, як мій розпач,- Це не так важливо. Дякую вам, але я краще піду.

-Встигнеш,- затримує мене не пропускаючи, та далі стоячи на вулиці продовжує накладати бинт мені на пошкоджену руку,- Не переживай встигнеш піти звідси, лише дай мені доробити почате.

-Ви лікар?,- запитую його, бачу як він вправно впорався з повʼязкою.

-Ооо, ні. Точно не лікар, хоч тато намагався мене запхати в медичний. Зараз потерпи буде боляче,- наносить мені розчин на глибоку рану на коліні.

-А-ай, як же пече.

-Я ж попереджував,- та злегка дує на рану,- Ще зовсім трохи. Не хвилюйся до весілля заживе.

-Дуже смішно,- знову прикладає до розбитого коліна вату крізь протерті джинси,- А-ай!

-Ну, от і все,- каже коли наклав останній пластир та протягує мені руку, щоб я могла піднятися.

-Дякую, навіть не знаю як я вам маю віддячити за допомогу,- храмаючи на одну ногу опираюсь на край машини, а він достає ще трішки вати капає розчину та прикладає до мого чола, витираючи кров.

-Ти точно від якогось навіженого тікала. Ти б бачила, як ти чоло розбила.

-Не нагадуйте. Це нехай залишиться в минулому,- намагаюся посміхнутися.

-Може дійсно в лікарню відвезти тебе? Там мій тато подивиться до тебе, та погляне до ноги. Бо мені здалося чи ти не можеш нормально стояти на нозі.

-Це дійсно так, права нога злегка болить коли робиш крок.

-Тоді це не обговорюється. Сідай відвезу тебе до свого тата в лікарню неподалік,- я киваю згодою та він допомагає мені сісти до машини.

Лікарня справді була дуже близько. Він допоміг мені пройти від машини до входу відкритих дверей. Далі я думала сама піду, але він все-таки не відпускав мене та ніс мою сумку. При вході молода дівчина в реєстратурі привіталася з ним.
 

-Доброго дня, Дмитро Валерійович, щось сталося?,- її погляд впав на мене та знову не відривався від нього.

-Доброго дня, тато в себе?

-Так, вже мав повернутися з операції.

-Тоді ми його зачекаємо в його кабінеті,- вона хоче встати нас провести,- Ні-ні, не потрібно. Я знаю де його шукати.

-Так вас звати Дмитро Валерійович,- він посміхається та допомагає мені йти по коридору.

-Це так офіційно тільки для працівників. Можеш називати мене Дімою, я не буду проти. А як тебе звати?

-Можна просто Катя,- відкриває перед мною потрібні двері та вказує проходити ближче злегка підтримуючи мене за руку,- А от і кабінет лікаря,- знову відкриває перед мною двері.

-Привіт, радий тебе бачити,- звертається до чоловіка, який сидить за столом та побачивши нас поквапився підійти ближче та здивовано не відводить від мене погляду. Та Дмитро вирішив нас познайомити,- Познайомся це мій тато - Валерій Ігнатович. Тато познайомся це…

-Катерина?, - не встиг він договорити, як його тато чомусь назвав моє ім’я.

-Звісіно… Навряд чи ми з вами були знайомі, так? Бо я щось такого не пам’ятаю.

-Вибач, ти так схожа на неї в молодості, що я подумав ти це вона,- знімає окуляри та протирає свої очі.

-Ви про що?,- бачу погляд Діми він теж нічого не розуміє, а його тато одягає знову окуляри та підходить ще ближче та бере мене за руку.

-Як таке можливо?,- проводить пальцем по моїй руці та знову запитує,- Твою ж маму звати так само як і тебе?

-Та ні, в мене мама Ольга,- забираю плавно від нього свою руку,- Ви напевно мене з кимось сплутали?