Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна"

-Напевно… Але я приємно здивований.Навіть очі… такі ж щирі як і в неї,- не відводить від мене свого погляду.

-Тато не пугай дівчину, в неї і так сьогодні був важкий день. Ось краще подивися до її ноги, вона не може нормально встати на ногу.

-Добре, ти правий,- допомагає лягти на кушетку, пальцями прощупує трішки вище стопи, та всеодно обдивляється мене,- Хто ж тебе так скалічив? Може в поліцію напишеш заяву, та знімеш побої?

-Та ні-ні, я сама винна.

-Я її майже не збив на дорозі. Спочатку не хотіла їхати до лікарні, тому прийшлось прямо на дорозі обробляти рани.

-Сильно болить?,- нажимає на певні точки ноги,- А тут?

-Терпимо,- кажу я кривившись від болю.

-Я напевно, вас залишу, маю повертатися на фірму. Тато ти ж допоможеш їй?

-Не переживай вона в надійних руках. Біжи, давай.

-Дякую, майже не забув. Твоя сумка,- кладе поряд біля мене,- Бувай, одужуй скоріше.

-Дякую, тобі за все,- він посміхнувся та пропав за дверима.

-Що ж Катю, потрібно зробити рентген та подивитися, що там. На мою думку, злегка потягнула мʼяз на нозі. Рани на руках та ногах скоро зійдуть, лише не забувай обробляти два рази на день.

-Добре, обов’язково буду це робити. А де можна тут зробити рентген?

-Зараз тобі медсестра допоможе. А я тобі детально розпишу як та чим ти маєш обробляти. А і ще напишу хорошу мазь від синяків,- показує пальцем на мою шию та руки,- Ось це точно не від машини.

-Ви праві,- опускаю голову від сорому.

-Точно не дзвонити в поліцію?

-Ні-ні, точно не потрібно,- розмахую руками намагаюся переконати.

-Тоді йди на рентген та швидко ,красуне, повертайся назад до кабінету. Зараз щось холодне знайдемо до твоєї шишки, що на голові.

-Дякую, вам,- усміхнулась нарешті від цієї всієї ситуації та кульгаючи попрямувала на вихід.

В коридорі сіла під потрібний кабінет, медсестра сказала, що потрібно трішки почекати. Не встигла прийти до тями, як задзвонив телефон. На екрані знову знайомий номер. Я так його не підписала в телефонній книжці. Але все ж таки не заставляю його довго чекати та підіймаю слухавку.
 

-Так, Алло?

-Радий тебе чути, а не тільки писати повідомлення тобі.

-Я вчора здогадалася, що це ти Павло. Тому більше не потрібно так загадково розмовляти,- не можу я зараз жартувати та нервуватися, тому йому кажу зразу про свої здогадки.

-Ти права, це напевно було так по-дитячому,- можна почути в його голосі сміх.

-Зовсім ні, навіть досить мило.

-Я зараз біля твого будинку. Зможеш вийти на пару хвилин?,- запитання з надією, це відчувається навіть через телефон.

-Паша, але я не вдома…

-Ти з Юлею десь відпочиваєте? В якому закладі? Я зараз приїду до вас.

-Я не з Юлею,- дивлюся на свій стан та все ж таки признаюся йому,- Я з сестрою поїхала, а зараз в лікарні.

-В лікарні? Зараз приїду до тебе,- на задньому фоні чути, як він заводить двигун.

-Ні-ні, не потрібно. Зі мною все добре. Правда,- сльоза з щоки так і летить,- Я в іншому місті це дуже далеко.

-Ти, що зараз в Івано-Франківську? Щось з сестрою чи з батьками?

-Так, в центральній лікарні,- геть тихим голосом промовляю.

-Я скоро буду. Дочекайся мене,- перший кладе слухавку, а я так і зависаю сидівши на кріслі з телефоном в руках. Сльози ллються, що сили. Мені так боляче не було вже давно. Навіть не знаю, що більше мене ранило чи слова тата, чи як він мене з ненавистю намагався побити. Я дуже вдячна мамі, що вона вчасно прийшла додому і зупинила чоловіка тирана.

Мені зробили рентген, довго чекала на результати під кабінетом. Все виявилось не таким страшним як я собі уявляла. Тому Валерій Ігнатович переконав мене, що не варто хвилюватися та я зможу через пару днів вже навіть бігати. Він навіть підійшов зі мною до реєстратури та сказав дівчатам не брати в жодному разі гроші за лікування та його послуги. Я відмовлялася, мені було не зручно. Спочатку допомога від Дмитра, а тепер ще від його батька. Він не був зі мною згідний та лише перед тим як піти сказав: « Надіюсь коли ми знову зустрінемось твої очі не будуть такі сумні. Катерино…».

Валерій Ігнатович, як на диво дуже привітний та приємний чоловік, хоч дізналася про нього всього лише декілька годин. Звісно, на початку нашого знайомства він мене здивував. Його погляд я не можу забути. Цікаво з ким він мене міг так сплутати? Чи я щось неправильно зрозуміла?

Медсестра, яка мені допомогла принесла лід для моєї ноги за рекомендації лікаря, навіть запропонувала мені кави. Я не відмовилася, бо за цілий день так і нічого не з’їла. Якось не було можливості, та й не було часу до того. Коли їхала сюди з сестрою, то думала ми гарно проведемо час в колі сім’ї. Мама як завжди накриє гарний стіл і ми будемо сидіти не відриваючись від теплих розмов до пізнього вечора. Як ми робили колись, коли приходили до нас додому гості. Але на при великий жаль. Не все так як про те, що ми мріємо в своїх думках.
 

-Катю? Ох, Катю… - відриває від моїх думок Павло. Присідає ближче та обіймає сильно,- Це по твоєму з тобою все добре?

-А-ай! Все ж добре. Жити буду,- відсторонююсь від нього,- Ти як так швидко приїхав? Від Чернівців так багато їхати!

-Знаю,- кладе свою руку на мою, а іншою поправляє моє волосся,- Думка, що з тобою могло щось статися зводило мене з розуму, тому я сильніше нажимав на педаль газу. Що взагалі відбулося? Ти як?

-Можеш мене звідси забрати будь ласка?,- мої очі наповнюються знову сльозами, боюся підняти очі на нього тому намагаюсь помаленьку піднятися з диванчика.

-Відвести тебе до батьків? Можеш йти?

-Куди завгодно та тільки не назад до батьків,- мовлю вже геть стримуючись.

-Гаразд,- теж піднімається та підходить до мене,- Ходи до мене,- в одну мить він огортає мене своїми міцними та турботливими обіймами і я не витримую своєї внутрішньої боротьби. Сльози. Розчарування. Біль. Все нахлинуло одразу. Притуляючи своє обличчя до його плеча, намагаюсь заспокоїтись та врятуватися від цього важкого стану.