Читати книгу - "Убивства за абеткою"

– Ну, дорогенька, не збуджуйтеся так. Це нашкодить вам.

Леді Кларк відмахнулась від сестри Кепстік.

– Ви так само помилялися щодо неї, як і всі інші.

– О! Леді Кларк, не треба так говорити. Я справді думала, що міс Ґрей дуже мила дівчина – така романтична, ніби героїня роману.

– Ви всі виводите мене з себе, – немічно сказала леді Кларк.

– Ну, вона вже поїхала, дорогенька моя. Відразу поїхала.

Леді Кларк слабко похитала головою, але не відповіла.

Пуаро запитав:

– Чому ви сказали, що міс Ґрей – брехуха?

– Тому що так і є. Вона сказала вам, що до будинку не підходили чужі люди, так?

– Так.

– Дуже добре. Я бачила її на власні очі, через вікно, коли вона точно розмовляла з незнайомцем біля вхідних дверей.

– Коли це було?

– Уранці того дня, коли Кар помер, близько одинадцятої години.

– Який був той чоловік?

– Звичайний на вигляд. Нічого особливого.

– Джентльмен чи торговець?

– Не торговець. Бідно одягнутий. Я не запам’ятала. Її обличчям несподіванним тремтінням пробіг страшний біль.

– Будь ласка, вам треба піти, я трохи втомилась. Сестро.

Ми послухались і пішли.

– Це нетипова історія, – сказав я Пуаро, коли ми повертались у Лондон. – Про міс Ґрей та незнайомця.

– Ось бачите, Гастінґсе? Все так, як я вам казав: завжди є щось, що потрібно з’ясувати.

– Чому ж тоді дівчина збрехала про це, запевняла, що нікого не бачила?

– Я можу придумати сім різних причин – і одна з них надзвичайно проста.

– Це шпилька в мій бік? – запитав я.

– Це, можливо, запрошення скористатися вашою винахідливістю. Але вам не варто непокоїтись. Найпростіший спосіб відповісти – це запитати в неї самої.

– Припустімо, вона знову скаже неправду.

– Це було б справді цікаво – і дуже ймовірно.

– Це жахливо – вважати, що така дівчина могла бути спільницею божевільного.

– Авжеж, тому я так не вважаю.

Я подумав ще декілька хвилин.

– У симпатичної дівчини зараз тяжкі часи через це, – нарешті мовив я, зітхнувши.

– Du tout59. Викиньте цю ідею з голови.

– Це правда, – наполягав я, – усі налаштовані проти неї просто через те, що вона симпатична.

– Ви говорите bêtises60, мій друже. Хто був проти неї в Комсайді? Сер Кармайкл? Франклін? Сестра Кепстік?

– Гаразд, леді Кларк гнівалася на неї.

– Mon ami, ви сповнені милосердних почуттів до гарних молодих дівчат. Щодо мене, то я співчуваю хворим старим леді. Може бути й так, що леді Кларк була далекоглядною, а її чоловік, містер Франклін Кларк та сестра Кепстік були сліпі, як кроти, – і капітан Гастінґс теж.

– Ви маєте зуб на ту дівчину, Пуаро.

На мій подив, його очі раптом кліпнули.

– Можливо, це тому, що мені подобається поводитись зверхньо з вами, Гастінґсе. Ви завжди, наче справжній лицар, готові прийти на порятунок дамі в біді, симпатичній дамі, bien entendu61.

– Який ви кумедний, Пуаро, – сказав я, не втримавшись від сміху.

– Не можна ж весь час бути трагічним. Усе більше й більше я цікавлюся подіями, які є наслідком цієї трагедії. Ми маємо тут три драми сімейного життя. Перша в Андовері – усе трагічне життя місіс Ашер, її боротьба, її підтримка чоловіка-німця, щира відданість небозі. Лише про це вже можна було б написати роман. Потім Бексгілл – щасливі, безтурботні батько й мати, дві дочки, які так відрізняються одна від одної, – гарненька легковажна лялька й сильна рішуча Меґан з її ясним розумом і настирливою жагою до правди. І ще одна постать – урівноважений молодий шотландець, але з пристрасними ревнощами й поклонінням померлій дівчині. І насамкінець, дім у Чарстоні – дружина, що помирає, й чоловік, захоплений своїми колекціями, але з дедалі сильнішими ніжністю та симпатією до чарівної дівчини, яка допомагає йому з таким співчуттям, і потім молодший брат, бадьорий, привабливий, цікавий, з романтичним шлейфом далеких мандрів. Уявіть собі, Гастінґсе, що за звичайного ходу подій ці три драми ніколи б не торкнулись одна одної. Вони б продовжували свій хід, не впливаючи одна на одну. Метаморфози та комбінації життя, Гастінґсе, – я ніколи не перестаю захоплюватися ними.

– Уже Паддінґтон, – єдине, що я зміг відповісти. Я відчував, що настав час, щоб хтось таки відкрив гірку правду.

Коли ми прибули до Вайтгевен-Меншнс, нам сказали, що якийсь джентльмен чекає зустрічі з Пуаро.

Я очікував, що то буде Франклін чи, можливо, Джепп, але, на мій подив, це виявився ніхто інший, як Дональд Фрейзер.

Він здавався дуже збентеженим і ще небалакучішим, ніж зазвичай.

Пуаро не тиснув на нього запитаннями про причину візиту, натомість запропонував йому сандвічі та склянку вина.

Доки усе це несли, Пуаро вів розмову, пояснюючи, де ми були, й говорив з добротою та почуттям про хвору жінку.

Лише коли ми покінчили з сандвічами та допили маленькими ковточками вино, він перевів розмову на особисте.

– Ви приїхали з Бексгілла, містере Фрейзер?

– Так.

– Щось вийшло з Міллі Гіґлі?

– Міллі Гіґлі? Міллі Гіґлі? – Фрейзер з подивом повторював це ім’я. – О, та дівчина! Ні, я ще нічого не зробив. Це…

Він замовк, нервово крутячи руками.

– Не знаю, чому прийшов до вас, – вирвалось у нього.

– Я знаю, – сказав Пуаро.

– Ви не можете знати. Звідки?

– Ви прийшли до мене, тому що є щось, що ви мусите комусь розказати. Ви цілком маєте рацію. Я – саме та людина. Говоріть!

Запевнення Пуаро зробили свою справу. Фрейзер подивився на нього з дивним виглядом вдячної покірності.

– Ви так вважаєте?

– Parbleu, я впевнений в цьому.

– Мсьє Пуаро, ви знаєте щось про сни?

Це було те, чого я найменше очікував почути від нього.

Пуаро, однак, здавався зовсім не здивованим.

– Так, – відповів він. – Ви бачите сни про…

– Так. Гадаю, ви скажете, що це природно, що мені слід… слід бачити сни про… це. Але це незвичайний сон.

– Ні?

– Ні?

– Мені це снилося вже три ночі поспіль, сер… Думаю, я божеволію…

– Розкажіть мені…

Обличчя чоловіка було аж сіре. Його очі вирячились. Фактично він нагадував божевільного.

– Сон завжди той самий. Я на пляжі. Шукаю Бетті. Вона загубилась, просто загубилась, розумієте. Я мушу знайти її. Я повинен віддати їй пасок. Я несу його в руці. А потім…

– Так?

– Сон змінюється… Я більше