Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

А коли сімнадцятирічний Страйк (у якого нижня губа розпухла, бо ходив до боксерського клубу) стиха засміявся над своєю домашньою роботою, Віттакер схопився на ноги і закричав на нього (він балакав отим бридким псевдо-кокні):

«З чого ти, бляха, іржеш, тупоголовий?»

Віттакер не терпів, щоб з нього сміялися. Він хотів, прагнув обожнення; коли не обожнюють — підійде страх чи ненависть як доказ його влади. Але посміх був ознакою чужої вищості, а отже, нестерпний.

«Шо, хочеш такого, тюхтію малий? Уже собі так і уявило, шо воно в офіцерському класі, зірка регбі, бачте! Хай багатий татко запроторить його до Гордонстоуну!» — Це Віттакер закричав уже до Леди.

«Заспокойся, любчику! — відповіла та, а тоді мовила до Корморана хіба трішки суворішим тоном: — Годі, Корме!»

Страйк уже підвівся і зібрався, готовий і радий битися з Віттакером. Тоді вони найближче підійшли до бійки, але мама стала між ними, поклавши тонкі руки з безліччю каблучок кожному на груди, що важко піднімалися й опадали. Страйк моргнув, і залите сонцем поле — місце безневинних звитяг і радості — повернулося. Він відчував запах листя, трави, теплої гуми від дороги поруч. Повільно розвернувшись, пішов до «Корабля», мріючи про випивку, але підступна підсвідомість ще не закінчила з ним. Погляд на те гладеньке поле для регбі збудив ще один спогад: чорнявий і темноокий Ноель Брокбенк мчить на нього з розбитою пляшкою у руці. Брокбенк був масивний, сильний, швидкий: справжній регбіст-фланкер. Страйк пригадав, як його власний кулак злетів у повітря збоку від тієї розбитої пляшки, ударивши точно тої самої миті, коли скло вже торкнулося його горла...

Сказали, що в Брокбенка був перелом потиличної кістки. З вуха текла кров. Значно пошкоджено головний мозок.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів собі під ніс Страйк у такт крокам.

«Лейнг, ти сюди по нього приїхав. По Лейнга».

Він пройшов під металевим галеоном з ясно-жовтими вітрилами, що висів над входом у «Корабель». Усередині була табличка: «Єдиний паб у Мелроузі».

Паб миттєво справив на Страйка заспокійливий вплив: жевріння теплих тонів, блискуче скло й мідь; килимове покриття, і хоже на клаптикову ковдру з неяскравих відтінків брунатного, червоного й зеленого; стіни — теплий персиковий тиньк і голий камінь. Усюди були ознаки одержимості мелроузців спортом: на дошці записано найближчі матчі, довкола — кілька величезних плазмових екранів. Навіть над пісуарами (Страйк не мочився вже кілька годин) висів маленький телевізор — на той раз, якщо ситуація на полі напружена, а сечовий міхур уже лускає.

Пам’ятаючи, що ще повертатися до Единбурга в машині Гардакра, Страйк купив собі півпінти «Джона Сміта», сів на шкіряний диван навпроти шинкваса і заходився читати ламіноване меню, сподіваючись, що Маргарет Баньян приїде вчасно, бо корило їсти.

Вона запізнилася всього на п’ять хвилин. Хоч Страйк заледве пам’ятав, яка з себе її донька, а саму місіс Баньян ніколи не бачив, її виказав вираз обличчя — суміш остраху й очікування, з яким вона задивилася на нього, стоячи у дверях.

Страйк підвівся, і жінка кинулася до нього, обіруч тримаючи велику чорну сумку.

— Це ви,— задихано вимовила вона.

Місіс Баньян було років шістдесят; вона була невеличка і тендітна на вигляд, носила окуляри в металевій оправі, а обличчя під туго завитими світлими кучерями було стривожене.

Страйк простягнув велику долоню і потиснув їй руку — холодна й тонкокістна, вона трохи тремтіла.

— Гі тато сьогодні в Гавіку, не зміг прийти, я йому дзвонила, то він вам переказує, що ми ніколи не забудемо того, що ви зробили для Рони,— на одному подиху вимовила місіс Баньян. Вона сіла на диван поруч зі Страйком, не зводячи з нього захоплено-знервованого погляду.— Ніколи не забудемо! Ми про вас усе читаємо в газетах. Дуже шкода вашої ноги. Ви врятували Рону! Врятували...

Її очі готові були наповнитися слізьми.

— ...ми були такі...

— Я радий, що зміг...

Знайти її дитину голою, закривавленою, прив’язаною до ліжка? То був один з найнеприємніших елементів його роботи — говорити з родичами про речі, яких було зазнали дорогі їм люди.

— ...зміг їй допомогти.

Місіс Баньян висякалася у носовичок, видобутий з чорної сумки. Страйк бачив, що вона з того покоління жінок, які не мають звички заходити до пабів самі й точно не купуватимуть напої, якщо поруч немає чоловіка, який пройде замість них це випробування.

— Дозвольте вас пригостити.

— Просто апельсиновий сік,— вимовила місіс Баньян, витираючи очі.

— А щось поїсти,— наполягав Страйк, бо сам хотів замовити пікшу в пивному клярі й смажену картоплю.

Коли він замовив страви й повернувся до місіс Баньян, та спитала, що він робить у Мелроузі, й відразу стало зрозуміло, чому жінка так переймається.

— Він же не повернувся? Донні? Невже повернувся?

— Наскільки знаю — ні,— відповів Страйк.— Я не знаю, де він.

— Ви гадаєте, то він...

Вона зашепотіла.

— Ми прочитали в газеті... писали, що вам хтось надіслав... надіслав...

— Так,— кивнув Страйк.— Я не знаю, чи Лейнг має до цього стосунок, але хотів би його знайти. Здається, він приїздив до матері, коли вийшов з в’язниці.

— Ой так, чотири чи п’ять років тому, десь так,— підтвердили Маргарет Баньян.— Прийшов, вломився до хати. В неї хвороба Альцгеймера. Місіс Лейнг не могла його зупинити, але сусіди подзвонили його братам, і ті його викинули геть.

— Взяли й викинули?

— Донні наймолодший. У нього четверо старших братів. То міцні хлопи,— відповіла місіс Баньян,— усі четверо. Джеймі живе в Селкірку — він усе кинув і примчав сюди, щоб виштовхати Донні з материного будинку. Кажуть, аж вибив з нього дух.

Тремкою рукою вона піднесла до губ апельсиновий сік I провадила:

— Ми про все те чули. Наш друг Браян — ви з ним оце познайомилися — то він бачив бійку на вулиці. Четверо проти одного, всі горлають, мов дурні. Хтось подзвонив у поліцію. Джеймі тримав попередження. Але йому те байдуже,— додала місіс Баньян.— Вони не стерплять, щоб Донні підійшов близько до них чи до матері. Вони його вигнали з міста. Я так злякалася,— вела далі вона.— За Рону. Донні завше казав, що як вийде, то знайде її.

— І що, знайшов? — спитав Страйк.

— Ой так,— нещасним голосом відповіла Маргарет Баньян.— Ми знали, що знайде. Вона переїхала до Глазго, знайшла роботу в туристичній агенції. А Донні все одно знайшов.