Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Хворий? — різко перепитав Страйк.

— Не згадаю, що там з ним таке, артрит чи що, а ще Рона сказала, що він набрав вагу. Прийшов до неї в квартиру, знайшов її, але дяка Богові,— гаряче додала місіс Баньян,— у неї в гостях був наречений. Його звати Бен,— пояснила вона, аж розквітнувши, на зів’ялих щоках з’явився рум’янець,— і він поліціянт!

Видно було, що, на її думку, Страйкові буде особливо приємно це чути — ніби вони з Беном члени якогось великого братства детективів.

— Вони тепер побралися,— додала місіс Баньян.— Дітей немає, бо... ну, ви знаєте чому...

І тут без попередження прорвалися сльози й заструменіли за окулярами по щоках місіс Баньян. Жахіття, що трапилося десять років тому, раптом стало знов свіжим і болючим, ніби на стіл перед ними вивалили гірку нутрощів.

— ...Лейнг устромив у неї ножа,— прошепотіла місіс Баньян. Вона сповідувалася Страйкові, мов лікарю чи священику, розповідала таємниці, тягар яких несла, та не могла розповісти друзям: а він уже знав найстрашніше. Поки вона намацувала у прямокутній сумці носовичок, Страйк пригадав велику пляму крові на простирадлі, зідрану шкіру на зап’ястку — Рона намагалася звільнитися. Дякувати Богові, що її мама не могла зазирнути йому в голову.

— Він устромив у неї ножа... її намагалися, ну, полікувати...

Місіс Баньян тремко й глибоко втягнула в себе повітря. Перед ним поставили два тарелі з їжею.

— Але вони з Беном чудово проводять відпустки,— прошепотіла вона, мов у лихоманці, витираючи худі щоки, потім підняла окуляри, щоб витерти під очима.— І ще розводять... розводять німецьких вівчарок.

Страйк був страшенно голодний, але не міг почати їсти одразу після обговорення того, що було заподіяно Роні Лейнг.

— У них з Лейнгом була дитина, так? — спитав він, пригадавши мляве скигління істоти поруч із закривавленою і зневодненою матір’ю.— Малому зараз уже років десять, ні?

В-він помер,— прошепотіла місіс Баньян, у якої з підборідні крапали сльози.— Ще немовлям. Мале було таке хворобливе... То сталося за два дні після того, як Д-донні посадили. І в-він — Донні — дзвонив їй з тюрми і сказав, що то Рона убила... убила дитя... і що він сам її вб’є, як вийде...

Страйк поклав велику руку на плече заплаканої жінки, тоді підвівся і підійшов до молодої барменки, яка дивилася на них, роззявивши рота. Бренді для тендітної, мов горобчик, істоти здався заміцним. Страйкова тітка Джоан, трохи старша за місіс Баньян, завжди мала за ліки для нервів портвейн. Страйк узяв склянку портвейну і поніс жінці.

— Ось. Випийте.

У відповідь місіс Баньян знову заридала. Ще довго витирала сльози уже мокрим носовичком, а потім вимовила з дрожем у голосі:

— Ви такий добрий.

А тоді відпила портвейну, тихенько охнула і глянула на Страйка рожевими, мов у поросяти, очима з білими віями.

— Ви не знаєте, куди Лейнг подався після того, як приходив до Рони?

— Знаю,— прошепотіла вона.— Бен розвідав по роботі, звернувся до служби пробацїї. Поїхав ніби до Ґейтсгеда, але я не знаю, чи він досі там.

Ґейтсгед. Страйк пригадав Дональда Лейнга, якого знайшов у Інтернеті. Переїхав з Ґейтсгеда до Корбі? Чи то геть інший чоловік?

— Хай там що,— мовила місіс Баньян,— більше він Рону й Бена не займав.

— Ще б пак,— кивнув Страйк, беручись за ніж і виделку.— Коп і німецькі вівчарки, га? Він же не дурний.

Місіс Баньян його слова заспокоїли та втішили. Вона ніяково й слізно всміхнулася і почала колупати свої макарони з сиром.

— Вони побралися юними,— відзначив Страйк, який хотів почути про Лейнга все, що тільки можна; будь-що, що могло б пролити світло на його зв’язки чи звички.

Місіс Баньян кивнула, ковтнула і мовила:

— Надто юними. Вона почала з ним зустрічатися, коли мала всього п’ятнадцять років. Нам це дуже не подобалося. Ми чули всяке про Донні Лейнга. Одне дівча казало, що він присилував її на дискотеці в клубі молодих фермерів. З того так нічого й не вийшло: поліція сказала, що бракує доказів. Ми намагалися пояснити Роні, що то поганий хлопець,— зітхнула вона,— але вона тільки ще більше затялася. Наша Рона завше була така — вперта.

— Його вже звинувачували у зґвалтуванні? — спитав Страйк. Риба й картопля були пречудові. В пабі ставало людно, чому він зрадів: дівчина за шинквасом відволіклася від них.

— О так. То буйна родина,— відповіла місіс Баньян з таким собі статечним провінційним снобізмом, який Страйк добре пам’ятав з власного дитинства.— Ті брати повсякчас билися, були якісь негаразди з поліцією, але Донні був найгірший. Його навіть власні брати не любили. Правду кажучи, я гадаю, що його й мати не дуже любила. Ходила чутка,— додала вона в пориві довіри,— що Донні не від свого батька народився. Ті батьки повсякчас лаялися і якраз не жили разом, коли вона завагітніла Донні. Подейкували, що загуляла з місцевим полісменом. Не знаю, чи то правда. Полісмен поїхав собі, місіс Лейнг повернулася до чоловіка, але містер Лейнг не любив Донні, оце правда. Зовсім не любив. Люди казали, це через те, що Донні був не його син. Він був з усіх найбільш норовистий. Ще й здоровезний. Взяли в юніорські сімки...

— Сімки?

— Команди по семеро, регбі,— пояснила вона. Навіть ця маленька чемна пані здивувалася, що Страйк не второпав одразу, що йдеться про спорт, який у Мелроузі був мов релігія.— Але його вигнали. Бо недисциплінований. А як вигнали — хтось перекопав наш зелений майдан... Це поле для регбі,— пояснила вона, зглянувшись на дивовижне невігластво англійця.

Портвейн зробив жінку говіркою. Слова так і сипалися з неї.

— Натомість Донні пішов на бокс. Ой і вмів же він кулаком ударити, ой так. Коли Рона з ним почала зустрічатися — їй тоді було п’ятнадцять років, а йому сімнадцять,— люди почали казати, що не такий він уже й поганий. Ой так,— повторила вона, киваючи на недовірливий погляд Страйка.— Люди, що його не знали, до нього ставилися прихильно. Він умів причарувати, коли хтів, той Донні Лейнг. Але ви Волтера Джилкриста поспитайте про ті чари. Волтер вигнав його з ферми — бо запізнювався на роботу, так йому хтось комору підпалив. І не змогли довести, що то Донні.