Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Я одразу завважив, що цей ліс геть не скидається на той, що був у моєму попередньому житті. Його навіть лісом соромно назвати. Куди не глянь — самі протоптані стежки, а поміж деревами навіть козацький віз міг би проїхати. А ще він видався мені якимось неживим. Не було ні густелезного листя з його неодмінним шумом над головою, ні безперервного пташиного грайгомону, ні сонячних променів з їхніми сліпучими проблисками поміж дубових крон. Навіть трави, на якій так приємно повалятися після довгої біганини, — і тієї не було. Навколо стояв мокрий і якийсь затхлий запах, що йшов від торішнього листя, решток автомобільних шин та пластикових пляшок. Та все ж деякі запахи лишилися такими, як і колись. Ось із-під прілого листя долітає запах переляканої миші. І зрозуміло чому — за нею щойно гнався тхір. Він був настільки збуджений гонитвою, що від нудотного запаху його слідів аж ніс забивало. Та за кілька кроків повітря знову запахло звабливими пахощами — тут нещодавно пробігав заєць. Нараз на дорозі я побачив круглі заглибники — сліди косуль. Ще за кілька стрибків на мене з гущавини війнуло запахом старого борсука. А онде й він сам. Просунув свій писок біля самої землі, аби поглянути, хто його розбудив. У нього був такий довгий і кумедний писок, що коли б такий був у мене, я тільки те й робив би, що розважався ним. То поводив би з боку на бік, то підіймав би вгору аж до самих брів або й взагалі скручував би в кільце. І всі довкола аж падали б від реготу.

Проте борсук розважатися не хотів. Видно, був невдоволений тим, що йому довелося покинути затишне лігво.

— Привіт, дядьку! — гукнув я йому. — Як справи?

Замість відповіді він глипнув на мене своїм чорним оком і пробурчав:

— Вештаються тут усякі. Ще й вітаються, нахаби…

Я хотів попрохати його бути трохи чемнішим, проте побачив, що Грицик уже далеко. І перегукувався він з товаришами так голосно, ніби заблудився в незнайомому місці. Я кинувся йому на допомогу, проте за хвилю збагнув, що він і не думав губитися — просто стояв під берестком і горланив з усіх сил. А тоді прислухався, як луна розносить його голос по всьому лісі. Він нагадував мені цуцика, який не знає, куди на радощах себе подіти.

— Гей, Кудлатику, де ти вештався? — заволав він, коли я вигулькнув з-за кущів. — Ану, давай наввипередки!

Проте щось мені заважало одразу рвонути за ним. Чомусь здалося, що крізь цей ліс почав прозирати той, в якому я бігав п’ятсот літ тому. Ось круто скошений спуск до звивистого потічка, що, як і тоді, з безтурботним плюскотом перебігав із воронівських боліт до Вовкулацького кута. А за он тією купою дерев має бути пагорб, такий високий, що з нього видно геть усе навколо. І справді, коли я вибіг на нього, мені аж подих перехопило — так далеко гойдалося жовте море очеретів. І лише там, де небо сходилося з землею, синіла звивиста стрічка Сули, яку я в попередньому житті теж перепливав безліч разів. А праворуч від пагорба, за он тими ліщиновими кущами, мав би ховатися вузький видолинок. Він був такий примхливий, що замість того, аби просто впасти в болото, спочатку дав драла від нього і повертав аж тоді, коли болото починало думати, що вони ніколи вже не зустрінуться. Я спустився до видолинка і побіг над його краєм, аби пересвідчитись, що він таки не змінив свого русла.

Ні, не змінив. Хіба що в ньому кущів поменшало. А ще уподовж видолинка пролягла така сама кривуляста дорога. Вона мала вести подорожнього до височенного розлогого дуба, що стоїть на узліссі. З такого дуба Грицик — не нинішній, а той, з яким я був років п’ятсот тому — роздивлявся, що діється за Сулою і чи бува не вештається хтось чужий біля Вовкулацького кута, що починається одразу за Воронівським лісом. Грицик із Саньком та з іншими козаками над усе дбали, аби Вовкулацький кут був неприступний для чужинців. Бо ж там жив, чаклував і навчав козацьких вовків старезний дід Кудьма.

А ось і сам дуб. Я лише очима закліпав, коли побачив його. Він геть зовсім не змінився. Навіть гілки в нього перепліталися так, що в деяких місцях скидалися на гнізда. Чи не на отому, що ліворуч, полюбляв сидіти мій Грицик, а я нетерпляче бігав довкола і чекав, коли він злізе на землю і ми рушимо далі — до Сули, до Воронівки чи навіть у самісіньку глибину Вовкулацького кута. Туди, до речі, веде лише одна дорога — он понад тими заростями рогозу до калинового гайка.

Одразу за ним треба різко звернути праворуч і заходитися стрибати з купини на купину — спочатку он на ту, що ледь здіймається над водою, з неї — на купину, що видніється праворуч. А на ту, що ліворуч, стрибати небезпечно, бо вона одразу прогинається під ногами і з неї нічого не вартувало сковзнути у бездонну й смердючу твань. Цю дорогу до діда Кудьми знали тільки вовки, яких він виховував, та ще кількаро людей. А звичайному спостерігачеві важко було щось розгледіти, бо над трясовиною погойдувалися волохаті пасма блідого серпанку. Вони погойдувалися тут завжди — і влітку, коли нещадно світило сонце, і взимку, коли лютували морози.

Наразі мені здалося, ніби поверхня Вовкулацького кута ворухнулася і по ній пробіг дріж — точнісінько такий, який пробігає по шкурі дядька Бровка, коли йому щось сниться. Затим вона почала вкриватися рясними білими пухирцями. Пухирці стрімко збільшувалися в розмірах, а тоді з тихим шерехом — п-хх, п-хх! — почали лускатися, лишаючи по собі крихітну хмарку сивого туману. Вони лускалися дедалі частіше й частіше, аж доки над трясовиною загойдалося біле покривало. Спочатку воно було мені по коліна, потім — по груди, і нарешті вкрило всього з головою. Воно було холодне, слизьке, і мене аж дрижаки брали від його дотиків.

— Хлопці, гляньте, який туман! — десь за кущами вигукнув Грицик.

— Ого! — здивувався Васько. — Такий густий, що хоч у пригорщі набирай.

— Еге ж, — погодився Данько. — Щойно його не було, а тепер крізь нього нічого не видно!

Данько помилявся. Це йому нічого не було видно, а я чітко бачив, як в одному місці пелена почала ущільнюватись, аж доки в її середині не з’явилася розпливчаста постать. Вона гойднулася раз, другий, а тоді повільно попливла у мій бік. І що