Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Просидівши, не рухаючись, в обіймах чоловіка щонайбільше п'ять хвилин, я спробувала відсунутися, але в мене нічого не вийшло. Крім того, що Олександр Миколайович не відпускав мене, ще й усе тіло затекло від довгого перебування в одній позі. Здавалося, що я просто перетворилася на дерев'яну фігурку, яка взагалі не може поворухнутися.

– Не рухайся, давай так посидимо ще трохи, – м'яко попросив чоловік.

– Скільки?

– Я готовий тримати тебе у своїх обіймах усе життя, ти згодна? – Лукаво уточнив він.

– Ні. Я вже говорила про це.

– От умієш ти момент прекрасний зіпсувати, – зітхнув начальник і сам відпустив мене, подаючи мені руку і допомагаючи піднятися. – Так і не скажеш, що з тобою відбувається? Я ж бачу, що в тебе щось сталося. Якщо це в моїх силах, я хотів би тобі допомогти.

– У мене все добре, – відповіла непереконливо, розтягнувши губи в подобі посмішки.

– А брехати ти зовсім не вмієш.

Зітхнувши, Олександр Миколайович став навпроти мене і в деякій власницькій манері обійняв мене за талію, дивлячись мені в очі. Здавалося, що він хотів побачити щось у моєму погляді, зрозуміти мої приховані думки. Реально, я навіть поворухнутися не могла, так і застигнувши, немов миша перед удавом.

– Я тут подумав... – протягнув задумливо він, – а чому б нам не провести цей тиждень, як пара?

– Ні, – похитавши головою, я ковтнула гіркий клубок у горлі.

Та що він заладив-то? Невже дівчат мало навколо? До того ж, його поведінка скидається чимось уже на домагання! Я взагалі можу заяву написати або десь у соціальних мережах галас влаштувати, що до мене начальник домагається. Буде йому після проблем цілий вагон і маленький візок, втомиться розбиратися в усьому.

– Ти така нудна, – явно зовсім не засмутившись моїй відмові, протягнув чоловік. – Але це було не запитання.

– Що?

– Адже я можу надавати знаки уваги вподобаній дівчині, чи не так? Ти ж, зі свого боку, можеш відмовляти мені щодня. Можливо, до кінця цього тижня я все-таки зрозумію, що в мене немає жодних шансів.

– Олександре Миколайовичу!

– І чого ти боїшся? – Запитав серйозно чоловік. – Я ж не примушую тебе ні до чого.

– Не примушуєте?

– Не примушую, – спокійно відповів він. – Ти завжди можеш відмовитися. До того ж, ти скоро звільняєшся, і якщо в нас нічого не вийде, жодних незручностей наші недовгі стосунки не принесуть.

Безпорадно похитавши головою, я спробувала дихати розмірено, щоб у пориві «гніву» випадково не погодитися на пропозицію начальника. Реально, мені так і хотілося відповісти йому «так» і подивитися, що ж із цього вийде. Чи будуть ці стосунки тим, про що я згадуватиму в останню мить свого життя, чи стануть тим «чорним минулим», яке мені захочеться забути якнайшвидше. Ось тільки, щоб я не думала, сказати «так» все одно не могла. Совість не дозволяла потягнути чоловіка з собою в безодню відчаю.

– Добре, тоді просто насолоджуйся нашим відпочинком-роботою. Буде тобі мій подарунок за майже шість років роботи разом.

Взявши мене за руку, чоловік несподівано поцілував тильну сторону моєї долоні, лукаво підморгнувши мені, і повів за собою. Виявляється, він теж прийшов сюди пішки. Ще й говорив усю дорогу назад до гостьового будиночка про те, що багато сьогодні зробив і встиг подивитися об'єкт, де буде новий курортний готель. При цьому він, звісно, навіть не подумав відпустити мою руку. Поводився, ось точно, як упертий баран. Ще й вдавав, немов усе так і мало бути.

Реально, не знала б, що у чоловіка стосовно мене виключно «ділова пропозиція», подумала б, що в нього до мене почуття. І я йому не просто подобаюся, а він уже як кілька років закоханий, якщо вже вирішив так наполегливо домагатися моєї згоди. Зрозумів, що іншої можливості не буде, адже я звільняюся, і це ніяк не вплине на роботу, тому вирішив кувати залізо, поки гаряче.

Але, звісно ж, у жіночій фантазії навіть незначний погляд може стати фатальним. Якщо так подумати, то ми всі часто вигадуємо собі те, чого немає. Я так теж один раз придумувала собі всякого ще в школі, а потім виявилося, що в мене однокласник просто списати хотів. Ось так і закінчилося моє перше нерозділене кохання, я не дала йому списати з шкідливості.

Повернувшись у гостьовий будиночок, ми вже разом сіли пообідати. І навіть у такий момент чоловік весь час приділяв мені незвично багато уваги. Він не тільки посміхався, підсував мені вподобані страви, а й дивився так, що шматок у горло не ліз. Реально, знущався або ж просто підкорював недоступний Бастіон. Напевно, хотів закрити якийсь свій гештальт і переспати з колишньою секретаркою і майже колишньою помічницею. Тут просто щасливий квиток, не інакше, мрія будь-якого чоловіка в дії.

– Олександре Миколайовичу, ви ж просто хочете переспати зі мною? – Накрутивши себе на повну, запитала необдумано і ледь не прикусила собі язика. Що я взагалі сказала?

– Це ідея. Ти згодна? – Посміюючись, уточнив чоловік.

– Звісно, вже біжу-падаю.

– Добре, тоді сьогодні спатимемо разом. Не зачиняй кімнату, я прийду до тебе, – серйозно видихнув він, змушуючи мене ковтнути.

Безумовно, через мої необдумані слова ми знову почали фліртувати одне з одним. Може, мені справді сказати йому про все прямо, а потім хай буде, що буде. Проведу цей тиждень так, як ніколи раніше і розійдемось спокійно, як у морі кораблі? Хіба це поганий варіант? До того ж, можна буде попросити його, щоб нікому на роботі про мою хворобу не розповідав і справа з кінцем. Правда, чи зможе чоловік ставитися до всього так само безтурботно, як і зараз? Чи не буде він при кожному погляді на мене згадувати, що мені залишилося жити менше трьох місяців і весь його ентузіазм просто випарується, немов його й не було?

Утім, не спробувавши – не дізнаєшся. Залишилося тільки зрозуміти, чи справді я хочу спробувати?

Відвівши погляд, я спробувала не йти на поводу у своїх бажань, приймаючи необдумані рішення, але думки так і роїлися в голові. Я почувалася розгубленою і... вразливою. І справа була навіть не в Олександрі Миколайовичі, а в мені самій. Якби я справді чогось не хотіла, то зараз, як і раніше, висловила б свою категоричну відмову. Ось тільки, я сумнівалася.