Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Софія нервово стиснула кулаки. Вона зробила крок назад, але не могла відірвати очей від примарного світла його очниць.

— Тоді як ти потрапив сюди? І чому я тебе не бачила раніше? — її голос звучав твердо, хоча десь у глибині її душі все ще була тривога.

Скелет повільно підвівся зі стільця, його рухи були плавними, як і у привида Оскара. Він підійшов до вікна, через яке проникало тьмяне світло місяця, і простягнув руку до скла, торкаючись його пальцями, як до чогось знайомого.

— Я був завжди тут, — відповів він, не обертаючись. — Але ти бачила лише того, кого хотіла бачити. Оскар і я — були однією людиною. Ми зв'язані тісніше, ніж здається. Я — тіло, а він — душа. І щоб звільнити нас обох, тобі доведеться зробити вибір.

Софія підняла брови від здивування.

— Вибір? Який вибір?

Він обернувся, його пусті очниці дивилися прямо на неї.

— Ти маєш знайти його, привида Оскара, — сказав він. — І допомогти йому знайти спокій. Інакше ми обоє залишимося прив'язаними до цього світу назавжди. Він не хоче, щоб ти допомагала, боїться за тебе.

Софія зітхнула, відчуваючи напругу в повітрі. Вона не знала, чи могла довіряти словам цього скелета, але всередині зростала потреба зрозуміти більше. Їй здавалося, що вона опинилась в центрі подій, що давно готувалися, і тепер їй належить розплутати цю історію.

— Але чому я? Чому саме я повинна це зробити? — її голос злегка тремтів, але вона намагалася контролювати свої емоції.

Скелет зупинився на хвилину, його очниці стали ще яскравішими.

— Життя непередбачуване. Тепер ти є частиною цієї історії. І тільки ти можеш її завершити.

Софія кивнула, намагаючись осмислити почуте. Вона відчула холод по спині, ніби щось невидиме ковзнуло по її шкірі.

— Добре, — нарешті промовила вона. — Але ти говориш про вибір, а я не знаю, що саме повинна зробити.

Скелет знову глянув на неї, і в його порожніх очницях миготіло щось, що змушувало дівчину відчувати себе, ніби вона під спостереженням не лише кістлявого створіння, а й усього цього проклятого замку.

— Твоя роль у цій історії почалася не сьогодні, Софі. Твоя родина була пов’язана з цим місцем задовго до того, як ти народилася, — скелет злегка нахилив голову. — Щоб розв’язати цей “гордіїв вузол”, тобі доведеться пірнути у минуле своєї родини й, зустрівшись з Оскаром, зробити вибір, що може звільнити як його, так і мене.

— Але що це за вибір? — дівчина відчула, як у її серці зароджується щось схоже на відчай, хоча вона намагалася тримати себе в руках.

Скелет не одразу відповів, його обличчя залишалося незворушним. Нарешті він прошепотів:

— Ти дізнаєшся, коли настане час. Але будь готова, бо цей вибір може змінити не тільки твоє життя, а й долю цього замку. Тільки один з нас може знайти спокій — я або привид. І ти вирішиш, хто це буде.

Софія застигла, відчуваючи, як слова скелета, мов крижані голки, вражають її душу.

— А що буде з тим, кого я не оберу? — її голос був тихий, майже заглушений шумом вітру за вікном.

Скелет нахилив голову, його голос був м'яким, але загрозливим:

— Він залишиться тут, у вічному полоні. Життя або смерть — ось твій вибір.

Хвиля холоду знову накрила дівчину, але цього разу вона спробувала встояти. Її погляд піднявся до скелета, і вона побачила, як з його порожніх очниць ніби випромінювалась темрява. Вона зібрала залишки своєї мужності й мовила тихо, але твердо:

— Я не хочу цього робити...

Скелет не ворухнувся, але темрява, що виривалася з його очниць, наче стала ще густішою, як хмари перед грозою. Від його бездушного погляду Софія відчула, як простір навколо замикається, мов пастка, з якої немає виходу. Але він не сказав ні слова. Тиша заповнила кімнату, така холодна і важка, що здавалося, сам час зупинився.

Софія зібралася з силами, її серце билося в грудях, мов дзвін, але тепер вона стояла твердо. Її ноги вже не тремтіли, і вона відчувала, як усередині зароджується щось нове — спротив, що змушує дихати глибше. Вона знала, що не може ухилитися від вибору, але також зрозуміла: він не зможе примусити її так легко.

— Хіба це справедливий вибір? — запитала Софія, вдивляючись у бездонну темряву скелета. Її голос більше не тремтів, а був сповнений виклику. — Життя чи смерть... Але для кого це полегшення, для тебе чи для твого привида? Чому я повинна бути тим, хто вирішує?

Скелет нахилив голову, і його кістляві ноги легким порухом зачепили древній килимок на підлозі, змусивши його трохи зсунутися. Його голос, коли він нарешті заговорив, звучав, наче сам замок говорив крізь нього:

— Ти — остання, хто може змінити долю цього місця. Інші були слабкими, боялися відповідальності й самого замку з його привидом і скелетом, накивали п’ятами звідси назавжди. Але ти... ти маєш силу. Це не просто вибір — це твій шлях до коронації.

Софія стиснула кулаки, відчуваючи, як пальці врізаються в долоні. Коронація? Це слово здалося їй величним і водночас зловісним. Вона не хотіла ставати “королевою” цього проклятого місця, не хотіла брати на себе відповідальність за життя чи смерть, за вічність чи забуття.