Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 У мене було дивне відчуття, що мені морочать голову. Я розуміла, що це другий брат-близнюк, але, дивлячись на того, хто стояв переді мною, чуючи його голос, не могла позбутися того неприємного враження, яке на мене справив Вік. Через це почувалася трохи ніяково: бо не можу розрізнити їх і сумніваюся в тому, що це не гра. Але, якщо Джонні впевнений, що перед нами другий брат-близнюк, отже, це, мабуть, дійсно Лекс.

- В-а-а-а-у, - протягнув захоплено Лекс, коли я вийшла з примірочної. - Наша Мей прекрасна.

 Я здивовано глянула на нього. «Наша Мей»!? Від коли це я стала їхньою?

Вони обидва сиділи, розвалившись на невеликому диванчику, приготувавшись до «показу».  Джонні витріщався на мене, розкривши рота.

- Так... - погодився він.  - У тебе чудовий смак...

- Але, сюди потрібні туфлі, - підсумував Лекс із виглядом іменитого стиліста. - Або чоботи. На вулиці зима.

- Згоден.

 Вони поглянули один на одного і вдарили по-приятельськи долонею об долоню, немов обидва були задоволені роботою своєї злагодженої команди.

- Тобі подобається? - запитав Лекс, дивлячись на мене.

 Дякую, що запитав. Мені починало здаватися, що моя думка їх зовсім не цікавить.

- Цілком.

- Ми її беремо, - промовив Лекс, обернувшись до дівчини-продавця.

- Так, - засяяла вона щасливою усмішкою.

- Ні, - заперечила я. - Це зайве. Я вже купила те, що мені потрібно.

- Вона тобі дуже личить, - промовив Лекс. - Сукня не буває зайвою. Чи будеш ходити в одному і тому самому одязі? Ми її беремо, - додав, знову звертаючись до дівчини.

 Джонні знизав плечима, коли я глянула на нього, і усміхнувся. Дівчина кивнула і ще щось бурмотіла, але я пішла в примірювальну. Не хотіла сперечатися. Зрештою, сукня справді мені сподобалася. За інших обставин неодмінно б купила її.

 Ми залишили магазин. Мої «нові друзі» були в піднесеному настрої, і мимоволі він передавався мені. Одного разу стало навіть незручно поруч із ними. В одному із залів лунала гучна запальна танцювальна музика. Вони обидва раптом почали пританцьовувати в такт бітів. Ми спускалися на ескалаторі. Це було не найкраще місце для пустощів. Люди оберталися на нас. Одні усміхалися, для інших наша трійця була доволі дивною. Але я сама мимоволі почала усміхатися. Мені починало подобатися товариство Лекса і Джонні. Вони були кумедними і такими милими. Щоправда, знаючи, що це вампіри і їм далеко не двадцять, а, я навіть не могла зрозуміти, скільки, таке хлоп'яцтво здавалося дивним. Але, дивлячись на них, вірила, що вони молоді, і ця невгамовна енергія молодості просто нестримно виривається з них на свободу, вона в кожному їхньому русі, сміху й погляді.

 Лекс здавався мені більш милим, ніж Вік. Це була разюча зміна. Обидва вампіри настільки схожі зовні, але абсолютно різні. У цей момент у поведінці Лекса і в усьому його вигляді було щось невимушене і безтурботне.

 Мені здавалося, що я знаю Джонні і Лекса вже дуже давно. Вони обидва забавлялися у взуттєвому магазині, змусивши мене на деякий час забути про все погане, що сталося зі мною. Я змогла розслабитися і почуватися спокійно, легко і вільно. І ніякі хмари тепер наді мною не згущувалися.

 Поки Джонні придивлявся для себе нові черевики, я приміряла чергову пару туфель. Купувати не збиралася, але не втрималася. Якби не ситуація, в якій опинилася, неодмінно не пішла б із порожніми руками.

 Одна туфля була вже на мені.

- Подай мені другу, будь ласка, - попросила я, простягаючи руку до Лекса.

 Він сів на сусідній пуфик за моєю спиною і передав мені туфлю.

 Боковим зором помітила, що до нас поспішила дівчина-консультант. Але вона не дійшла до нас, зупинившись на пристойній відстані.

- Вони мені не подобаються, - підсумував Лекс, коли на мені були вже обидві туфлі.

 Я встала і пройшлася.

- Так, - погодилася, - щось не те.

 Я обернулася. Лекс стояв уже за стелажем із полицями. Виднілася тільки його голова. Я підійшла і, піднявшись навшпиньки, попросила іншу пару.

 Дівчина-консультант знову спробувала підійти до нас, але тепер я побачила, чому вона так і не може дійти до нас. Лекс глянув на дівчину, і вона знову застигла на місці.

- Навіщо тобі взагалі туфлі на шпильці? - запитав він, дивлячись тепер на мене поверх стелажа.

- Я не буду їх купувати.

 Його погляд став якимось дивним. Напевно тим паче не зрозумів, чому я приміряю туфлі.

Наступної миті зрозуміла: щось не так. Ледве вловиме, але те, що неможливо було не помітити.

- Віку? - запитала я, відчуваючи якийсь дискомфорт.

 Він посміхнувся, обернувшись. Коли підійшов до мене ближче, я зрозуміла, що це справді Вік. На ньому була та сама куртка, що й у кафе. Куртки справді різні.

- О, Віку, - промовив радісно Джонні, підходячи до нас. - Ти прийшов. Як здогадався, що ми будемо в цьому торговому центрі? Йшов по нашому сліду?