Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Роздiл сiмнадцятий

Я намагалася не дивитись.

Зосередила увагу на линвах, силуючись не звертати уваги на ревіння бурі й шалені буруни. Та коли в повітрі розлився холод, серце стрепенулося. З неба гунула холодна злива, палубу залило водою. Вона ринула сходами на перехідний місток.

Очі метнулися до вітрил, що лопотіли над головою, і я важко глитнула й понурилася.

— Весте! — Пай був на грот-щоглі; однією рукою він учепився в канат і весь подався вперед — роздивитися, що ж коїться позаду нас.

Він спостерігав за хмарами. Ті були схожі на шлейфи чорного диму із закрученими донизу краями.

Я глибоко зітхнула, очікуючи, поки Вест віддасть наказ, і не зрушувала з місця ні на дюйм. Будь-якої миті він усвідомить, що це за шторм.

— Зарифити³⁰ вітрила! — Голос Веста потонув у гуркоті грому.

Я не стала чекати, поки Остер спуститься з перехідного містка. Полізла на щоглу й дотягнулася до линви саме тої миті, коли в корабель ударив перший порив штормового вітру. «Жоржина» накренилася, черевик зіслизнув із гака, і я повисла у тридцяти футах над палубою.

Вест стояв далеко, біля штурвала, опираючись бризкам.

Мені забило дух: судно накренилося ще дужче, і я зависла вже над темною синню моря. Вест помітив, де я, вирячив очі та щось загорлав, але за шумом

бурі з роззявленого рота не долинало ні слова.

Я підтягнулася й міцніше вчепилася в мотуззя; цієї миті корабель вирівнявся і мене гепнуло об щоглу. Щойно намацала черевиками гаки, я дотягнулася до линв, міцно закріплених на кнагах³¹. Роздирала намоклі вузли так, що зідрала шкіру на суглобах пальців, але ті виявилися заміцні.

Наступний порив вітру збурив поверхню води й перекотив хвилю через корабель, мене шпурнуло на мотуззя, я аж лайнулася.

Ще раз сіпнула — і вузол нарешті подався, вивільнену линву сильно рвонуло, а мене відкинуло від щогли. Вітрило напнулося, а я полетіла геть і пригальмувала, лише важко гепнувшись на палубу. Мотузка вислизнула мені з пальців, обпікши долоні, вітрило розпустилося.

— Паю! — гукнув Вест, перекрикуючи наступний удар шторму.

«Жоржина» знову накренилася, і Остер, послизнувшись, полетів геть палубою.

— Я тут! — Пай став біля штурвала й повернув на північ від берега.

Нас-бо вже заносило на мілину.

Вест кинувся до грот-щогли.

— Підняти штормові вітрила!

Я глянула нагору. Він же розуміє, що це може бути хибне рішення. За кілька хвилин нам вочевидь доведеться прибрати всі вітрила й віддатися на волю хвиль. Проте до того часу вони можуть надто напнутися, щоб їх згортати.

Вілла з Остером синхронно вилізли на щогли, з наступним поривом вітру розкрилися штормові вітрила — і корабель жбурнуло вперед. Мене кинуло мокрою палубою аж на леєр лівого борту, та Вест устиг ухопити за зап’ясток і ривком поставити на ноги.

— Геть із палуби! — скомандував він, штовхаючи мене до проходу вниз.

Над кормою було видно, як морем на нас котяться важкі хмари. Голодні.

Я заплющила очі та втягнула грудьми вологе повітря. Усе моє дитинство минуло в таких бурях, чимало з них були й лютіші. Саме через це до Звуження ходили тільки найвідчайдушніші торговці. І хоча силу бурі я відчувала кожною кісткою, кожним м’язом, — десь глибоко в мені розплющило заспані очі щось іще: я відчула, як дещо наближається. Страхітливе, але дуже знайоме. Не менш прекрасне, ніж смертельно небезпечне.

На коротку мить, за яку можна було хіба вдихнути, над кораблем запала тиша: те, що насувалося, помітила вся команда. Низький гуркіт вітру прокотився над нами, усі голови повернулися до Веста, який, стоячи на носі, витріщився просто перед собою.

— Тримайсь! — гукнув Вест, і кожний кинувся хапатися за найближчий нерухомий предмет.

Я метнулася до залізної кнаги й учепилася за леєр, перш ніж корабель струсонуло. Ящики, принайтовлені в напіврубці, відкріпилися й бухнулись у море, з тріском розвалившись від удару об воду. Із західного боку можна було розгледіти кожну тінь на березі. Ми були

заблизько. Надто близько.

Згори долинув крик Остера: він усе ще висів на фок-щоглі. Корабель нахилився, смикнувся праворуч — і Остер зірвався й полетів просто в море, розмахуючи руками й ногами.

— Ні-і! — відчайдушно заволав Пай, перекрикуючи оскаженілий вітер, та ми всі лише безпорадно дивилися, як гарпунник зник під водою.

Пай не вагався. Ні хвильки. Миттю підхопив із палуби вільний кінець мотузки.

— Не треба! — кинувся до нього Вест.

Проте було запізно. Пай метнувся до леєра й шугонув униз. Вест проїхався мокрою палубою і схопив мотузку, поки та вся не зіслизнула за борт, а я бухнулася на коліна й поповзла за ним, намагаючись утриматися й разом переважити вагу Пая. Вест, тримаючись біля леєра, нишпорив очима по поверхні води.

Над кораблем запала тривожна нудотна тиша, вітер на мить затих, і я замружила очі, аж поки Вест не гукнув:

— Є! Тягни!

Я нічого не бачила, але відхилилася за ним якомога далі та щосили потягла мотузку, здираючи собі долоні в кров. І раптом за леєр ухопилася рука. Я закричала й потягнула ще дужче, і тут показалася Паєва голова: хлопець широко роззявляв рота, хапаючи повітря. Вілла з Гемішем витягнули його, і він рухнув на палубу, тримаючи в обіймах Остера, який вивергав із себе солону воду.

Пай скривився й заридав, зарившись обличчям в Остерове мокре волосся. Він стискав його так міцно, аж здавалося, його пальці мало не роздирають шви на сорочці.

— Ідіот! — здавлено видихнув Остер.

Сцену перервав різкий металічний брязкіт, що розкотився кораблем.

— Становий якір!³² — повідомив Геміш, перехилившись через правий борт і глянувши вниз.

Якір відчепився від кріплення: над водою виднів туго напнутий канат. Вест вилаявся, рвонув до штурвала й скерував судно проти вітру. Шторм був уже просто над нами. Нічого не лишалося, крім скоритися йому і сподіватися, що нас не викине на берег.

Вест ухопив мене за плече:

— Під палубу! Мерщій!

Хвилі щораз ви`щали, злива дедалі лютіше струшувала корабель. Вода летіла горизонтально, краплі