Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Вниз, або викину тебе на найближчому острові — і пливи сама в Серос! — Вест обхопив моє обличчя і глянув у вічі.

Його лице палало, ніби там теж ударила блискавка і прогримів грім. Кожен дюйм його тіла судомив та стискав страх, і від його доторку мені аж холод пробіг хребтом. У його погляді було щось знайоме. Ніби розв’язалися всі вузли в тенетах брехні, що ми їх сплели між собою.

А за нашими спинами набирав моці найпотужніший удар шторму, який щомиті міг

розтрощити корабель. Надзвичайно сильний — але «Жоржина» витримає, якщо тільки не налетить на риф. Якщо тільки…

— Фейбл! — гримнув Вест.

Судно знову накренилося, і він відпустив мене, штовхнувши через палубу до проходу вниз. Я вхопилася за кнехт і в потоці води скотилася зі східців, гепнувшись спиною об підлогу. В отворі наді мною виринула Вілла, затраснула люк і лишила мене в темряві.

Я підвелася, під ногами хлюпало: вода прибувала. Корабель рипів і стогнав, а я забилася в куток каюти, притиснувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. Приглушені голоси команди та стукіт черевиків заглушало ревіння шторму, який стрясав судно; крізь щілини в планках пробивалися примарні цяточки світла.

«Вона щось каже».

У цій чорноті я почула мамині слова.

Я замружила очі, і мамине лице вималювалося переді мною чітко-чітко. Довга темно-руда коса через плече. Світло-сірі очі, кольору ранкового серпанку, ґердан із морським драконом, погляд спрямований у хмари над головою. Ізольда любила шторми.

Тієї ночі лунав дзвін, батько примчав і витягнув мене з гамака, сонну й розгублену. Поки він заштовхував мене у шлюпку, я кричала: «Мамо!» — доки голос не сів. «Жайвір» уже майже затонув, за нашими спинами він невпинно занурювався у воду.

Мама називала це «торкнутися серця бурі». Коли вона заставала нас, то пускала у своє серце й дозволяла її бачити. Вона щось промовляла. І тільки тоді ми могли дізнатися, що криється в ній.

Тільки тоді ми розуміли, ким вона була.

30 Зарифити (мор.) — зменшити площу вітрила за допомогою рифів. Риф (мор.) — поперечний ряд отворів або петельок на вітрилі, через які просувають мотузку, щоб зменшити площу вітрила під час сильного вітру.

31 Кнага, або качка (мор.) — металева планка для закріплення на ній різноманітних тросів і канатів.

32 Становий якір (мор.) — головний великий якір, який опускають із судна під час тривалої стоянки.

Роздiл вiсiмнадцятий

«В она щось каже».

Я не розплющувала очей, поки перший сонячний промінь не прорíзав пітьму, кинувши відблиск на зеленкувату калюжу, що набралася в каюті. Шторм пронісся над «Жоржиною» стрімко, однак іще не одну годину судно розгойдували вітри. Ми не перевернулися й не налетіли на мілину, і це найкраще, про що лишень могла мріяти будь-яка команда в такій ситуації.

Іззовні долинули різкі голоси, проте ще кілька хвилин я не рухалася, просто сиділа в темряві, скрутившись калачиком. Навколо хлюпала вода, ганяючи сюди-туди вміст перекинутих рундуків, немов іграшкові човники. Тютюнниця з коров’яком, перо, порожня закоркована пляшка з-під хлібної. Не один день знадобиться, щоб вибрати й висушити всю цю повінь, а затхлий запах тільки посилиться.

Коли ходиш на Звуження, маєш безстрашно рухатися назустріч штормам. Одного разу я запитала Сента, чи йому лячно, коли над «Жайвором» збираються хмари. А цей здоровило, мов гора, вивищувався наді мною зі свого місця біля штурвала. Глянув на мене, а лице все помережане білим димом із люльки.

«Фей, я бачив стільки всього, набагато гіршого за шторми», — відказав він.

«Жайвір» був єдиним домом, що його я знала до Джевала, а Сент іще до мого народження втратив чотири судна через гнів морських демонів. Малою

я уявляла ці прекрасні, величні кораблі, поглинуті холодною безоднею, і на очі накочувалися сльози. Уперше побачила один із них, пірнаючи з мамою у Грозових Тенетах, де тепер покоївся і «Жайвір».

Я поволі звелася на ноги; від змагань із канатами нив кожен м’яз, скімлила кожна кістка. На руках засохла кров, долоні пекло там, де шкіру роздерло мотуззям, а ще я кистю вдарилась об люк. Довкола розвиднювалося, плямка світла впала на лице. На верхній сходинці зіщулився Геміш. Я покліпала, повільно призвичаюючись до сонця. Гемішеве рудувате волосся, завжди зачесане назад, тепер налипло на лоба, окуляри запотіли. За його спиною жар пізнього ранку заливав палубу, і від неї густо парувало, ніби закипав чайник.

Пай тицьнув на мене, невесело посміхаючись.

— Схоже, наш нещасливий талісман цілісінький!

Волочачи ноги в наскрізь промоклих черевиках, я вибралася на палубу. Море навкруги розляглося тихою, ідеально рівною чистою глибокою синню.

Вест стояв біля лівого борту з перекинутим через спину шматом линви. На мускулистому передпліччі — глибока рана, ще одна тягнеться через скроню. На обличчі — довгі сліди засохлої крові.

Я глянула через борт: Вілла знову висіла на стропі, тримаючи ножа в зубах. Упершись ногами в поверхню корпусу, залагоджувала дірку, що лишилася від залізних кріплень, які утримували становий якір (під ударами хвиль кільця з м’ясом повидиралися з деревини).

Вілла витягла з ременя тесло й узялася заганяти в кожну дірку клин із сирого дерева. Це сяк-так убезпечить корпус від протікання, поки дійдемо до Сероса, а там, у доці, з цим буде ще купа роботи.

Обіч неї завис Остер, тягнучи канат, що тримав відірваний якір, одначе той не рушав із місця. Пай, стиснувши зуби, свердлив його поглядом зверху, а я згадала, як він не вагаючись пірнув у темну глибінь. Як стискав Остера, як із перекошеним лицем ткнувся йому в маківку. Щодо них я таки не помилилася. Коли їх витягли на палубу, все стало зрозуміло як білий день.

Пай кохав Остера, і судячи з виразу обличчя врятованого, коли той підвів голову на рятівника, це почуття було взаємним.

«Ніколи, за жодної обставини не показуй, хто для тебе важливий».

Саме з цієї причини Сент узяв з мене клятву нікому не розповідати, що я його донька.

Я позирнула на марсель³³, що клаптем звисав із фок-щогли, розідраний вітром. А в напіврубці пошкодило такелаж, яким кріпилися припаси. Для