Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Остер видерся мотузковою драбиною і зіскочив на борт, обтрушуючи воду.

— Схоже, там риф. Але глибоко, мені не видно.

Вест утупився в поверхню води.

— Як глибоко?

— Мабуть, сотні три футів. Я не певен.

Я посмикала за линву.

— Можу витягти.

Проте Вест висмикнув у мене кінець.

— Ні.

— Чому ні? Там лише двісті футів.

— Хай уже хоч це, — зиркнув на мене Остер, та в глибині очей плескався сміх. — А то приносить нещастя, та й по всьому.

— Ви про що?

— Ми ранком проголосували, — повідомила Вілла, мружачись на сонце. На рудувато-брунатній шкірі щоки палала червона пляма. Мабуть, ударилася об леєр чи якийсь вантаж, що не втримався на місці. — Одностайно. Ти приносиш нещастя, добувачко.

Я засміялася й відпустила мотузку.

— А якщо я витягну якір, переголосуєте?

Вест перевів погляд на мої скривавлені руки.

— Зачекаємо на відплив. Він сам звільниться, коли ми опустимося.

Вілла зиркнула на нього знизу, тоді перевела погляд на мене.

— Ми вже відстаємо від графіка.

— Дуже? — Вест перехилився, озираючи її роботу.

— Не дуже.

— А що з вітрилом?

— Я все зроблю. — Пай відштовхнувся від борту й попростував під палубу.

Я пішла за ним, зняла ліхтар, що висів над проходом, запалила й рушила вниз сходами. У каюті довелося стати навколішки й добряче пошарити у воді, поки відшукала потрібне — ремінь. Не пускати мене пірнати жодної логічної причини не було, так само як і залишати на кораблі, а під час бурі наказати спуститися під палубу. Та якщо я вивільню якір, можна буде вважати, що ми з Вестом квити. Я не матиму перед ним боргів, уся команда правитиме цьому за свідків.

Зі всіх інструментів я відшукала всього три, одначе вирішила, що цього буде цілком досить, щоб дати раду з якорем. Я застебнула ремінь на стегнах і рушила назад. Вест на шканцях допомагав Гемішеві принайтовити решту ящиків.

Я скинула черевики й позирнула у воду, де губилася линва.

— Що ти робиш? — Остер сперся на леєр обіч мене.

— Коли вивільню, я смикну, — мовила стиха, ступаючи крок уперед. — Тоді тягни.

Остер зизом глянув на мене і нишком кивнув. Я перелізла назовні й зіперлася на бортові леєри.

— Фейбл! — попередливо гукнув зі шканців Геміш.

Губи Вілли торкнула посмішка.

Вест озирнувся через плече, і за мить до стрибка я вхопила його погляд. Тієї ж миті він зник: я пірнула ногами у воду. Тіло стрімко занурилося, з усіх боків мене охопило холодом, в очах солоно запекло.

І перш ніж опинитися під водою, я встигла почути різкий крик Веста:

— Фейбл!

Не звертаючи уваги, я погребла від корабля, якомога глибше наповнивши повітрям усі нутрощі, від живота аж до горла. Відтак випустила довгим, ретельно виміряним видихом, і до мене долетів іще один крик:

— Фейбл!

Іще два вдихи-видихи, і я пішла вглиб. Навсібіч розкинулась мутна синь, збурений штормом осад ще не опустився на дно. Одним пальцем я трималася линви, опускаючись за нею в безодню, течія розкудлувала волосся. Я роззирнулася в нескінченній пустці й усміхнулася. Майже щодня з дитинства я занурювалася в море. Тут, під водою, почувалася більше вдома, ніж на Джевалі.

Мені насправді подобалося бути добувачкою. Авжеж, це мені було до душі.

Я попливла за косяком папуг, рибки крутилися й вертілися, виблискуючи фіолетовими краєчками плавців. Тиск посилювався, і, побачивши перед собою мілину, я випустила цівку повітря. Біле піщане дно, немов повзуча тріщина, перетинала смуга чорного каменю. Я легко стала ногами на виступ підводної лави, де за шельф зачепилася лапа якоря. Десь угорі наді мною «Жоржина» перетворилася на ледь помітну темну цяточку на поверхні.

Я сперлася на скелю — у долонях засаднило — і заходилася гатити по якорю п’ятами. Це не допомогло, тоді я відчепила від ременя зубило й молоток і взялася довбати край каменюки, щораз відколюючи по шматочку. Чорні уламочки падали на дно, навколо здіймалися мутні хмарки, і, продовбавши достатню щілину, я знову стала ногами на підводну лаву та щосили рвонула канат. У грудях запекло від браку повітря, у пальцях закололо.

Зачувся хряскіт, каменюка посунулася, якір вислизнув — і натягання каната послабшало. Я кілька разів різко посмикала, поки линва не зарухалася, відтак поставила ступні на роги якоря і стала дивитися, як блискуче світло вгорі росте й шириться, повільно наближаючись до мене. Під «Жоржиною» снували рибки, плутаючись у стрічках водоростей, які понаростали на морських жолудях і мідіях, що ними вкрився корпус судна. Перед самою поверхнею випустила останній ковток повітря, а виринувши, знову наповнила легені глибоким вдихом. Вест усе ще перехилявся через борт, міцно стиснувши губи. Помітивши мене, моментально зник.

Остер із Паєм поралися біля лебідки якоря, витягаючи його з води, а я вилізла на мотузкову драбину й подряпалася на палубу. Вілла вже закінчувала поратися з діркою, законопачуючи її варом, і, хитаючи головою, всміхалася сама до себе.

— Що таке? — Я пригальмувала біля неї, важко дихаючи.

— Не можу визначитися: чи то ти мені подобаєшся, чи то здаєшся дурною, — засміялася дівчина.

Я теж усміхнулася й полізла далі, аж поки нарешті зіскочила й відчула босими ногами прогріту палубу.

Вест уже вилазив на грот-щоглу, і по його напруженій спині було видно, який він злий. Він не звик, щоб йому не корилися. А я не звикла, щоб мені наказували, що маю робити.

Вест, руками й ногами чіпляючись за скоб-трап³⁴, доліз до шкотового кута³⁵ вітрила й завовтузився з линвами, затиснувши ножа в зубах, а вітер розвівав

йому волосся, затуляючи обличчя.

Він мав рацію: що скоріше я зійду з корабля, то краще. Одначе я піду з «Жоржини», не маючи за собою жодного боргу.

33 Марсель (мор.) — пряме чотирикутне вітрило, що ставиться над нижнім головним вітрилом.

34 Скоб-трап (мор.) — сходи на вертикальній поверхні, виготовлені з металевих П-подібних скоб. Їх установлюють на щоглах, сходах шахти, вежах,