Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

35 У косому трикутному вітрилі верхній кут називається фаловим, а з двох нижніх кутів передній — галсовим, а задній — шкотовим.

Роздiл дев’ятнадцятий

Коли я після заходу сонця повернулася до кубрика, там сама-одна Вілла гойдалася в гамаку. У моєму рундуку все ще плескалася вода, проте я все одно відчинила та жбурнула туди ремінь. Над головою, у Вестовій каюті, рипнули мостини, крізь шпаринку просотався вогник свічки. З тої миті, як пірнула до якоря, він так жодного разу й не глянув на мене — а може, і не дивитиметься, поки я не зійду з корабля. Напевно, воно й на краще.

У кубрику плескалася зеленкувата вода. Я влізла в гамак і розклала на колінах вітрило, роздивляючись діагональну шпарину, яка перетинала шмат парусини, і розмірковуючи, яка завдовжки нитка тут знадобиться.

— Він у мене з п’яти років, — проказала Вілла.

Я звела очі: вона роздивлялася свій кинджал, сяк і так крутячи в замащених варом пальцях.

— Я забрала його в одного узбережного п’янички, який вирубився посеред вулиці. Просто витягла з ременя.

Не чекала я на таке одкровення.

— Насправді в ньому нічого такого надзвичайного. Просто це єдина цінна річ із тих, що маю. Я пробувала збути його перекупникові в Дерні, та Вест якимось чином добув його й повернув мені.

— Чому? — спитала я, втупившись у шмат вітрила.

— Тому, що має одну шкідливу звичку: вішати собі на шию проблеми інших людей.

Я засовала голкою, затягуючи дірку міцною

ниткою, а відтак підвела голову — і тут зрозуміла, що вона має на увазі. Ішлося не лише про кинджал. Ішлося і про мене.

— Саме через це ти потрапила в команду?

— Так, — погодилася вона з коротким смішком.

— А Пай сказав, що ти в команді від самого початку.

— Ми росли поруч, він — в одній команді, я — в іншій. — Вілла глипнула на стелю, в очах зблиснула іскра спогадів. — Коли Вест отримав «Жоржину», йому потрібні були люди, яким можна довіряти.

Я відрізала нитку й посмикала тканину — перевірити, чи міцний шов.

— А як Узбережний Волоцюга став капітаном такого корабля?

Вілла знизала плечима.

— Це ж Вест. Він уміє домогтися свого.

— А ти домоглася саме того, що хотіла? Торгувати на Звуженні?

— Чого я хочу — так це померти не на самоті, — відказала вона несподівано тихо. — Я ж не обирала такого життя. Просто іншого не маю.

Моя рука з голкою заклякла в повітрі.

— Поки я в його команді, я не сама. Гадаю, це доволі незлецьке місце, де можна дочекатися, доки у двері постукає смерть.

Я не знала, що і сказати. Сумна знайома пісня. Надто знайома. Вілла вголос озвучила єдине безмовне бажання, на яке я лишень зважувалася. І від цього, діставши плоть і кров, воно стало лячно живим. І надто крихким, вразливим. За такого способу життя його надто легко придушити.

— А що сталося з добувачем «Жоржини»?

— Що?

— Ну з тим, що був у команді. Що з ним сталося?

Вона кинула погляд на рундук біля перебірки, що стояв порожнім, коли я зійшла на судно.

— Він нас обікрав, — мовила просто.

— І що тоді з ним сталося?

— Не те, що з Крейном, якщо ти про це. Перш ніж кинути його в море, ми перерізали йому горло, — повідомила вона до жаху спокійним голосом.

— А опік?..

— Так, це Крейн. Ну, якщо по правді, то Зола. — Вона помацала тоненьку рожеву шкіру на щелепі. — Це кілька тижнів тому, в Серосі.

Хотілося сказати, що мені шкода, що з нею таке утнули. Утім розуміла, як почувалася б сама, якби мені таке озвучили. Певним чином, коли тебе жаліють — іще гірше, ніж коли тебе кривдять.

— Чому він це зробив?

— Як на його думку, ми заробляли забагато. Він кілька разів нас попереджав, та ми не слухали. Тож вирішив удатися до дій.

Так торговці й чинили. За попередженнями слідували разючі привселюдні покарання. Такі, що могли примусити слабших до покори.

— Що збираєшся робити в Серосі?

Я подивилася на вітрило і склала його акуратним прямокутником.

— Я ж тобі казала. Знайду Сента й попрошуся в якусь із його команд.

— Ні, я мала на увазі: що робитимеш, коли він скаже «ні»?

Заплющила очі, стиснула зуби.

— Вечеря! — Перш ніж я встигла відповісти Віллі, до кубрика зазирнув Остер. Зняв куртку, повісив на гачок. — Не пишна, але їстівна.

Вілла скотилася з гамака й пірнула на перехідний місток, я рушила за нею — сходинка за сходинкою. Грот і фок випнулися під вітром, під «Жоржиною» стриміла темна вода. Ми взяли непоганий темп, одначе вписатися в графік уже не виходило. Шторм забрав частину товарів, тож тепер будуть ще й збитки.

Я залізла на фок-щоглу і взялася припасовувати до неї полагоджену парусину. Коли закінчила з линвами й підняла вітрило, воно зловило вітер і затріпотіло над головою. Нічне небо зяяло чорнотою, зорі на ньому ніби хтось розбризкав закрученими колами. Місяця не було видно, і палубу заливала темрява. Я сперлася на щоглу, віддавши всю вагу линвам, закинула голову й підставила тіло вітру.

Унизу, на шканцях, вечеряла команда, усі посхиляли голови над мисками каші. Усі, крім Веста. Майже невидний у пітьмі, він стояв біля штурвала, міцно стискаючи спиці, а коли здіймав голову, на обличчі западали різкі тіні.

Я спробувала уявити його малим хлопчиком — Узбережним Волоцюгою. Безліч торговців розпочали свій шлях саме так: їх підбирала якась команда і вони гарували до сьомого поту.

Чимало з них скінчили цей шлях у морі, проте деякі високо підійнялися кар’єрними щаблями й посіли відповідальні позиції на важливих суднах, ходили через Звуження — а дехто і до Безіменного моря.

Колись, іще коли ходила торговими путями з Сентом, ми зупинялися в Серосі і я спостерігала за дітьми узбережжя. Мені хотілося приятелювати з ними. Я не знала, що вони голодують, що в