Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Дролайт потягнувся за кочергою.

Та це був м-р Норрелл.

— Не хвилюйтеся, містере Дролайт. Вам нічого боятися.

Проте обличчя м-ра Норрелла, коли він підняв свічку трохи вище, немовбито промовляло геть інші слова. Маг був дуже блідий, стояв із широко розплющеними очима, в яких, здавалося, досі лишалися крихти пережитого страху.

— Де сер Волтер? — запитав він. — Де решта? Міс Вінтертаун хоче побачити свою матінку.

М-ру Норреллу довелося двічі повторити останнє речення, перш ніж джентльмени спромоглися зрозуміти його.

Ласеллз кліпнув двічі-тричі і розкрив із подиву рота, але опанував себе, стулив губи та прибрав звичного зарозумілого вигляду; його він проносив до кінця ночі, так ніби регулярно гостював у домах, де юних леді вертають із тогосвіття і випадок міс Вінтертаун у цілому вважав буденним. Тимчасом Дролайт мав тисячу слів усякої всячини на думці і, боюся, таки виголосив їх, та, на жаль, тієї миті ніхто не став марнувати уваги й дослухатися до них.

Дролайта й Ласеллза відправили шукати сера Волтера. Потім сер Волтер привів місис Вінтертаун, і м-р Норрелл провів даму, заплакану й охоплену дрожем, у кімнату доньки. Тим часом новина про оживлення міс Вінтертаун стала проникати в інші частини будинку; про неї дізнавалися слуги, раділи та прагнули віддячити м-ру Норреллу, м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу. До м-ра Дролайта і м-ра Ласеллза були підійшли дворецький і двоє лакеїв і просили дозволу запевнити, що в разі, як м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу коли-небудь знадобляться їхні скромні послуги, варто лиш слово мовити.

М-р Ласеллз прошепотів м-ру Дролайту, що раніше він навіть не здогадувався, як добрі вчинки ведуть до настільки фамільярних — якнайнеприємніших — розмов із людьми низького походження, тому в подальшому він від подібних вчинків утримається. На щастя, люди низького походження так раділи, що навіть не помітили образи, якої завдали джентльмену.

Уже незабаром стало відомо, що міс Вінтертаун встала з ліжка і, спираючись на руку м-ра Норрелла, рушила до вітальні, де сіла в фотелі біля каміна і попросила чашечку чаю.

Дролайта і Ласеллза запросили піднятись у цю невеличку вітальню, де вони зустріли міс Вінтертаун, її матір, сера Волтера, м-ра Норрелла і декого зі слуг.

Судячи з вигляду, тієї ночі саме місис Вінтертаун і сер Волтер — сірі з лиця й виснажені — мандрували потойбічними світами; місис Вінтертаун досі плакала, а сер Волтер час від часу проводив рукою по сполотнілому чолу, наче людина, котра на власні очі побачила справжні жахіття.

З іншого боку, міс Вінтертаун справляла враження абсолютно спокійної дівчини, що тримала себе в руках, немов леді, якій випав тихий, позбавлений пригод вечір удома. Вона сиділа у кріслі в тій самій вишуканій сукні, в якій її востаннє бачили Дролайт і Ласеллз. Вона підвелася та всміхнулася Дролайту:

— Думаю, сер, ми ледве з вами знайомі, і все ж таки мені вже сказали, чим я вам зобов’язана. Боюся, я навіть не знаю, як вам віддячити. Навіть те, що я зараз тут, — лише завдяки вашому завзяттю й наполегливості. Дякую, сер. Дуже, дуже дякую вам.

Вона простягнула руки і взяла його долоні в свої.

— О, мадам! — згукнув він, широко всміхаючись та кланяючись. — Запевняю вас від щирого серця, це була велика честь для м…

Раптом він затнувся і змовк на якусь мить:

— Мадам? — запитав він, бентежно хихикнувши (що вже здалося дивним, позаяк збентежити Дролайта було не так просто). Він не випустив її рук, але роззирнувся по кімнаті, немовбито шукав підказки в скрутнім становищі. Потім підняв одну з її рук і показав дівчині. Побачене дівчину не збентежило, хоча й здивувало; вона підняла руку ще вище, щоб це побачила матір.

На лівій руці бракувало мізинця.

9

Леді Поул

жовтень 1807 року

Одна дама (значно розумніша від авторки цих слів) якось зауважила, що світ прихильно ставиться до молодих людей, котрі одружуються або помирають[67]. А тепер уявіть, який інтерес викликала міс Вінтертаун! Таких привілеїв іще не знала жодна юна леді: померти у вівторок, вернутись до життя вдосвіта у середу і вийти заміж у четвер — дехто навіть уважав, що це забагато хвилювань як для одного тижня.

Геть усім кортіло її провідати. Причому більшості тільки й було відомо про неї, що, подорожуючи туди-сюди між нашим і тим світами, юна леді втратила палець. І якраз це найбільше всіх бентежило; чи змінилася вона іще якось? Ніхто не знав.

У середу вранці (того самого дня, що йшов за її щасливим поверненням до життя) головні учасники чудесної пригоди немовбито змовились не розголошувати новини Місту, і вранішні візитери на Брансвік-сквер дізналися тільки те, що міс Вінтертаун та її матінка відпочивають; те саме відбувалось і на Гановер-сквер: м-р Норрелл украй виснажився і за жодних обставин нікого не міг прийняти; що стосується сера Волтера Поула, то де його шукати ніхто до пуття не знав (попри вагомі підозри, що він перебував у будинку місис Вінтертаун на Брансвік-сквер). Якби не м-р Дролайт і м-р Ласеллз (великодушні добродії!), місто би зморилося без новин, та вони сумлінно об’їхали неймовірну кількість віталень, ранкових аудієнцій, їдалень, карткових салонів. Не злічити, скільки разів того дня з Дролайта запрошували на вечерю, і лиш за щасливим збігом обставин йому було байдуже до їжі, інакше він просто завдав би непоправної шкоди своєму травленню. Разів п’ятдесят або й більше йому довелося переповідати, як проплакали разом уже повернута до життя міс Вінтертаун, її матінка і він сам, як вони із сером Волтером Поулом міцно тиснули один одному руки, як безмежно дякував йому сер Волтер і як він благав сера Волтера навіть не згадувати про це, і як міс Вінтертаун наполягала, щоб додому із м-ром Ласеллзом вони обов’язково їхали в її кареті.

Сер Волтер Поул, насправді, покинув будинок місис Вінтертаун близько сьомої години, рушив до себе додому, де кілька годин поспав, а вже опівдні, як і підозрювали в Місті, повернувся на Брансвік-сквер. (Як нас викривають наші сусіди!) На тоді місис Вінтертаун уже було ясно, що її донька стала знаменитістю, опинившись у центрі уваги публіки за одну ніч. Численні відвідувачі лишали свої картки в передпокої, і не менш численні вітальні листи й поштівки надходили щогодини на адресу міс Вінтертаун, причому від людей абсолютно незнайомих. «Дозвольте, мадам, — ішлося в одному з листів, — закликати вас облишить