Читати книгу - "Жовтий князь"

Хотів відходити Мирон Данилович; бачить – гурток дрібний рушає помалу, помалу до кладовища, навпростець через безпарканні садиби, відтіля, де дитячий будинок рудіє. Чого ж малята самі, без дорослих тягнуться? Хитаються разом, ніби зв’язані докупи; окремо двоє – волочать якісь речі, відставши.

Наблизився гурток і видно: вшістьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його краї і кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вільного від покійників. Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття; навперемінки беруться до роботи; вільні відпочивають, підтупцьовують і хукають собі на руки. Тоді підійшов Мирон Данилович.

– Добридень, дядьку, добридень! – врізноголос відказують на привітання копачі; здивовано і недовірливо поглядають. Однак більше не кажуть нічого. На рядні трупик – його руки, криво скорчені біля грудей.

Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрійкових років і навіть схожий з обличчя на нього.

– Ану, хлопці, я поможу – хоч трохи!

Мовчать. Один подав лопатку.

Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий? – зразу ж і втомився. Колись від зорі міг до зорі рити, забувши про спочинок, тільки набіглий піт з брови струшував, а тепер неспроможний півгодини повертіти лопатою. Зачав дрібно тремтіти, немічно і гірко. Відчув таку чорну змору, що от-от похилить на сніг. Стояв, обпершись на лопатку.

Перед очима трупик, мов пергаментовий шкірою і пойнятий темною сизістю в страшній схудлості: кістячечок зоставсь і шкіра на ньому, що обсохла; замість одежки.

Поставив лопатку в свіже риття Мирон Данилович – так, щоб не впала, як руку прийняти, і признався:

– Несила мені землю копати, хлопці!

– Ми самі.

Пішов він, оглянувся з вулиці і побачив, що вже притрушують. Не осуджував їх: «Де тут закопати, як слід, коли немічні? І від цього трупика крізь сніг руки виставляться…»

Ідучи, позирає на дворища Катранник; то в одному, то в другому – мертві, покладені на сніг. Але комісія, байдужа до них, перебігає від порога до порога.

Жовтіє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспі служить як городник, – треба довідатися, чи живий. Господар і жінка дома: з кукурудзяними качанами клопіт.

– Сьогодні в радгоспі ніякого діла, – сказав Самоха, – так і зійшлися завчасу. Не дивуйтесь моїй мукомольні! Дістав п’ять кілограмів кукурудзяного качанця, це – така зарплата; буду кришити.

Порубав качани сокирою на дривітні і вкидає в мішок, потім гатить по них обухом.

Катранник розповів про зустрічі – з партійцями і дітьми.

– Подушать нас! – сказала господиня, чорнява, як нічний жучок, але недокрівна, аж воскувата. Її чоловік проти неї, ніби від повісма льняного; вуса підрізано в риску.

– Дивіться на хатній млин! – запрошує він гостя. – Засипатиму зараз: моє серебро змелеться.

В кутку, з-під відкинутого рядна, виблискотіла саморобна машина; і гість підступив, пильно оглядаючи.

– Нічого хитрого, – мовить Самоха. – Я поставив рівно зрізаний пеньок з прикороченим корінням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рівний, тільки без коренів і менший. Обидва акуратно пригнані кругами, і там держаться камінці, як зуби: їх багато. В нижньому пеньку посередині шворінь, от на йому і крутиться верхній пеньок. При самих зрізах обведено бляшаний пас і до нижнього пенька прибито. Зоставлено рівчак – для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорі, збоку забитий, берусь і кручу верхній пеньок на нижньому; це і вся механіка.

– Вся то вся, а звірувата штука! – знов дивувався Мирон Данилович, коли господар покрутив саморобний млин; прогуркотіло дерево і проскреготіло камінцями. В слух віддається болісно.

Гість пригадує собі картину в книжці: головоніг з очима виряченими і відногами на всі боки, ніби ця машина, – і каменюки кругом, як тут навалені.

– Каміння чого?

– Треба: щоб нижній пеньок не ворушився.

Самоха засипав товченого качання в відтулину при шворені, після чого взявся знов крутити верхній пеньок, сухий і коренкуватий. Гуркіт став глухий і рівномірний. Почало сипатися з рівчака.

– Це б на всесвітню виставку, в Париж, чи що, – сказав гість. – Нехай подивляться! Такої індустрії ще не бачили.

– Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять: «Завершення ленінізму в селі Кленоточі», і рік поставлять – «На переході зими з тридцять другого в тридцять третій». Після виставки можна, як подарунок, одвезти в Кремль і присусідити біля цар-пушки і цар-колокола. Буде третє диво: цар-злидні.

– Скажуть, нерівня тим двом.

– Як так? Це ж цінніше… Ні з цар-пушки стріляти не можна, ні в цар-колокол дзвонити, а моє диво кукурудзяні качани крушить. Від нього користь.

– Їм такий млин навіщо?

– Навіщо? Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює. Все постачає, і птиче молоко доїть. А мельниця спільна. Нехай перегризуться, то їй не повірять – боятимуться підсипаних порошків з гадючої склянки. Тоді скажуть: а де механіка Самохи? – давай сюди! От всякий собі в палаті за цвях крутить і пересіває борошенце: млинці пекти.

– Премія буде.

– Буде: нашийник імені вождя революції.

– Цитьте! – спинила господиня. – В двір заходять, такої премії дадуть, що світа не побачим.

– Я ждав; всіх радгоспних перетрушують, – сказав Самоха. – А в вас були?

– Двічі. Перерили і вимели хату, – скрізь так.

Самоха миттю накинув дрантину на корінястий механізм.

Заходять обшукувачі. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищі, зиркають під піч і піл, і в кутки; тягнуть накриття.

– Що це в тебе? – питає розпорядчик.

– Круг саморобний, так і зветься: круг! – кукурудзяні качани перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна, – ви їх цілими не з’їсте, а такої мельниці казьонної нема, щоб їх крушила.

– Поговори мені! – кричить головний і з допомогою міліціонера витягає прилад на середину хати. – Бач артилерію построїв… Конфіскується, як протизаконна мельниця без мотора, – несіть на віз!

Четверо беруть механічного головонога. Начальник розсідається писати протокол і вимовляє: «…Незаконна мукомольна техніка в межах приватного мешкання».

Мугикав і повторював причіпку.

– Штраф сімдесят п’ять карбованців. І скажи спасибі, що без тюрми.

– Де ж я візьму гроші? Нема! – скрикнув Самоха.

– Не моє діло. Не заплатиш, місяць тюрми. Щоб знав.

Вони з тупотом перейшли через двір і геть постукотіли підводою, на якій, поверх награбунку, височів пеньковий млин.

– Ну, собацюги! Ну, скажені! – картає Самоха. – Дають качани замісто платні, і їж цілими, хоч задавися… Держать на роботі, бо я кожну корморізку полагоджу, як